Такої ночі грецька трієра, слідувана двома меншими ладдями, наскочила на сторожові ладді поморян. Зав'язалася сутичка, на суднах знявся ґвалт, п'ять або шість чайок оточили головну трієру й почали рубати линви й весла, та греки запалили смолоскипи, їм пощастило підняти вітрила, й попутний Зефір додав їм ходу.

Добру сідмицю чи й десять день греки не наважувалися виходити зі своєї заводі, й туричі марно чигали на них при виході з Великого лиману. Та однієї буремної й туманистої ночі вони таки вґавили їх. Розвиднялося кволо, й імла стояла над чорними хвилями, наче важкий дим, і коли трохи повиднішало, туричі помітили, як у тумані швидко тануть обриси високозадої трієри з півтора сотнями довгих весел обабіч.

Знялася тривога, сторожові чайки метнулись навздогін, але решта й досі тонула в непрозірному тумані й не йшла їм на допомогу. Лише по годині ладді з обох кіс вийшли навперейми втікачеві. Греки моря не знали й мусили триматися берега, туричам же воно було рідним полем, і над захід сонця вони здогнали трієру.

То був добре відомий усім їм «червлений афінець». Коли він так ревно втікав, серед ночі та ще й у сю бурю, то десь мав свої причини й наміри, й туричам хотілося будь-що перехопити його. Та сонце вже пірнало за сніговий небосхил, і чайки наблизилися до трієри лише поночі. Хвиля розгулялася в зріст людини, довгі висмолені човни метало й кидало, й поморянам ніяк не щастило вп'ястися баграми в слизькі боки судна попід трьома рядами довжелезних весел. А коли перші вої, долаючи опір грецьких моряків, таки вихопилися на трієру, вибили всіх захисників на корму й присвітили смолоскипами, — того, за ким, власне, гналися, межи моряків не було.

Велій болярин Залтан, який був чільником гонитви, розпитував браного грека, й той відповів:

— Елленотамій Протаґор утік перед вами в малій ладді.

Залтан спересердя вдарив бранця мокрим чоботом у бік і звелів шукати велечинного афінця. Та Протаґора не знайшли ні тієї ночі, ні наступного дня. За сей час він міг утекти до самої Тіри в Данастровому лимані.

Той самий бранець, якого Залтан ударив чоботом, не без утіхи потвердив се:

— Втік елленотамій, і ввесь форос із собою побрав, тавре.

За те образливе слово Залтан повелів тут таки стяти грекові голову й урікти її всесильній Ладі. Не за срібні таланти форосу, який Протаґор повіз в Афіни, а за те слово «тавр», що в устах грека було найбільшою образою для турича-поморянина.

По кількох днях плавби розлюченим морем туричі пристали в рідних затонах під горами, трієру спалили тут таки на воді, а всіх полонених греків повели в гори й на жертовнику Ладиного хорому постинали їм голови.

По місяці часу, як станули сніги й усі річки повиходили з берегів, Залтан знову прибув до Осмогруда на чолі великого сольства. Сього разу він привіз дорогі дарунки — князь туричів Ратимир мав багато срібла й золота і не поскупивсь. Осмогрудові Залтан передав добрий фінікійський меч у золотих піхвах, золотий лук у золотій тулі та п'ять десятків стріл, теж із золоченими й гострими, наче жало, плотиками.

— І ще велів Ратимир передати тобі дванадесять роб-наліжниць, аби кругле літо була любов межи нас, бо дванадесять — то місяці в літі, — мовив Залтан і махнув кудись рукою. Його супутники ввели до великокняжого намету дюжину молодих дів у прозірних полотках на вічі. Далебі й крізь тонку тканину було видко, що Ратимир дуже старанно добирав сей дарунок, і всі, хто сидів у наметі, захоплено ахнули.

Залтан махнув і вдруге, щоб дів роздягли, та Великий князь Осмогруд перепинив його:

— Речи своєму господареві дяку від мене. Оружжя беру собі, а роб оддаю болярам.

Дів повиводили, й се геть схвилювало боляр, бо ще не відомо було, кому який жереб випаде. Та дарунки лишалися дарунками, а доводилося робити й діло, й усі чинно приготувались до перемов. Залтан не вельми крутив хитрими словами. Він сказав просто:

— Заповідає тобі Ратимир і вдруге піти не з'юз. Великий князь Осмогруд важко зітхнув.

Про сутичку з греками на морі він добре знав і не схвалював дій Ратимира, та багаті дарунки турицького князя мовби спутували йому язик, і він не знав, як повестися. Тоді вирішив дати мову своїм радцям, а сам сів на золотошиту подушку й тоскно втупивсь у полум'я вогнища.

Залтан зрозумів хитризну Великого князя й неспокійно засовавсь, але й Любиця, й Радун Струнич, і Людота, й Дорогомир говорили довго й нудно, й не було змоги перебити їх — така в посла служба. Говорили про закони гостинности й закони дідньої княтьби, за порушення яких людей карають небожителі. Великий же князь мовчав і ніби й не слухав сольських теревень, задивлений у полум'я. Нарешті Залтан вистеріг шпарку між словами й сказав:

— Афінські трієри, й дворядні ладді, й малі ратні судна ввійшли в наше море, Великий княже.

Се не справило належного враження, бо грецькі ладді завше плавали зі свого моря в наше. Привозили вино й рідке зелене мастило, зване оливою, череп'яні горнці й дороге полотно, а везли в Афіни та інші свої торжища все, чим багаті україни, й орачів-русів, звомих полянами, й хліборобів-сіверян, і древлян, і похмурих бродників-саків. Тоді Залтан сказав інше:

— Вельми многі кораблі їхні позаймали всі заводі й у Тірі-торжищі, у й другому грецькому городі, Істрії, по той бік гирла Дунаєвого. Стількох ладь ще смо не виділи ми в своєму морі…