Спантеличений Вальтер зсунув окуляри геть на чоло й запитав:

— Ви що, жартуєте?

— Аж ніяк. Я навіть напишу про це дописа до хроніки.

— Та що ви хочете?

— Скинути цього шахрая, цього негідника, цього громадського шкідника.

Жорж поклав капелюха на крісло й додав:

— Лихо тому, хто стане мені на дорозі. Я ніколи не прощаю.

Директор ще не зважувався повірити. Він пробурмотів:

— Ну, а… ваша дружина?

— Завтра вранці подаю заяву про розлуку. Спроваджу її назад до небіжчика Форестьє.

— Ви хочете розлучитись?

— А що ж? Я був смішний. Але мені доводилося дурником прикидатись, щоб їх застукати. Тепер усе гаразд. Господар становища я.

Вальтер не міг стямитись, злякано поглядав на Дю Руа й думав:

«Чорт! Цього хлопця варто держати».

Жорж провадив:

— Тепер я вільний… Маю певний статок. У жовтні на перевиборах виставлю свою кандидатуру на батьківщині, де всі мене знають. Я не міг ні досягти якогось становища, ні пошани сподіватись з цією жінкою, яка всім здавалась непевною. Вона мене, як йолопа, закрутила, я й піймався в тенета. Та коли зрозумів її гру, я її, мерзотницю, вистежив.

Він засміявся й додав:

— Це Форестьє був рогоносець… несвідомий рогоносець, довірливий. А я звільнився від нужі, яку він покинув мені. Руки в мене розв’язані. Тепер я далеко сягну.

Він сів верхи на стільця і проказав, мов у сні:

— Я далеко сягну.

А пан Вальтер усе дивився на нього широкими очима, забувши про окуляри на чолі, та думав сам собі:

«Атож, далеко сягне цей негідник».

Жорж підвівся:

— Піду писати замітку. Треба обережно це зробити. Але ж для міністра вона буде погибельна. Ця людина пропаща. Нічим його не врятуєш. «Французькому життю» нема рації його милувати.

Старий повагався трохи, потім згодився:

— Пишіть, — мовив він, — так йому й треба.

Минуло три місяці. Дю Руа за цей час добився розлучення. Дружина його знову прибрала ім’я Форестьє. П’ятнадцятого липня Вальтери мали виїхати до Трувіля, і на прощання було вирішено провести день за містом.

Для цього вибрали четвер, і вранці о дев’ятій годині вирушили великим ландо на шість місць, запряженим двома парами поштових коней.

Снідати мали в Сен-Жермені, в павільйоні Анрі IV. Любий друг не хотів, щоб у товаристві були, крім нього, чоловіки, бо не терпів присутності й навіть самої фізіономії маркіза де Казоля. Але в останню хвилину вирішили рано-вранці заїхати по графа де Лятур-Івелена. Напередодні його попередили.

Коні клусом пробігли по алеї Єлісейських Полів; далі виїхали в Булонський Ліс.

Стояла чудова, не дуже гаряча літня днина. Ластівки креслили на синьому небі широкі кола, і слід од їхнього лету, здавалося, ще довго танув у повітрі.

Троє жінок, мати та дочки, сиділи в глибині ландо, а троє чоловіків, — двоє запрошених побік Вальтера, — на лавочці спереду.

Минули Сену, об’їхали Мон-Валеріян, потім дістались до Бужіваля й пустились далі по берегу до Пека.

Граф де Лятур-Івелен, літній уже чоловік, з довгими ріденькими баками, що ворушились від найменшого вітерця (Дю Руа з цього приводу сказав: «Вітер вельми ефектно грає його бородою»), — ніжно дивився на Розу. Вже місяць вони були заручені.

Жорж часто поглядав на Сюзанну, обоє вони були дуже бліді. Очі їхні скидались, виявляли, здавалось, згоду, порозуміння, звіряли таємну думку й розбігались. Пані Вальтер була спокійна, щаслива.

Сніданок був довгий. Перш ніж вернутися до Парижа, Жорж запропонував погуляти на терасі.

Спочатку любувались на краєвид. Усі стали рядком коло стіни й захоплено споглядали на широкий обрій. Біля підгір’я довгастого горба бігла Сена до Мезон-Лафіту, мов безкрая змія серед зела. Праворуч на крутобережжі здіймався в небо величезний силует марлійського водогону, нагадуючи гусінь з великими лапами, а Марлі ховалась туди далі, за деревами.

У безмежній долині, що лежала навпроти, де-не-де мріли села. Озера Везіне ясними й чистими плямами блищали в миршавому залі невеличкого гаю. Ліворуч у далечіні стриміли гострі дзвіниці Сартрувіля.

Вальтер заявив:

— Ніде у світі не знайдеш такої панорами. Такої і в Швейцарії немає.

Потім усі помалу рушили погуляти й потішитись краєвидом. Жорж і Сюзанна лишились позаду. Коли решта трохи відійшла, він сказав їй тихим, стриманим голосом:

— Сюзанно, я божествлю вас. Я вас безтямно кохаю.