Наприкінці березня раптом пішла чутка про весілля обох сестер. Роза мала нібито побратися з графом де Лятур-Івеленом, а Сюзанна — з маркізом де Казолем. Обидва вони стали завсідниками в домі, тими завсідниками, що тішаться особливою прихильністю і видимою перевагою.

Між Жоржем та Сюзанною зав’язалась якась братерська й вільна приязнь, вони балакали вдвох цілими годинами, з усіх глузували й одне одному, здавалось, дуже подобались.

Ніхто з них і словом не прохопився ні про її близький шлюб, ні про те, кого їй обрати за чоловіка.

Якось патрон привів Дю Руа вранці снідати, а пані Вальтер після страви мусила переговорити з якимсь постачальником. Жорж і сказав Сюзанні:

— Ходімо хліба дамо червоним рибкам.

Вони взяли зі столу по великому шматку м’якуша й пішли до оранжереї.

Круг мармурового водоймища лежали долі подушки, щоб можна було ставати коло басейну навколішки й зблизька спостерігати рибок. Сюзанна й Жорж узяли кожне по подушці, схилились поруч над водою й почали кидати хлібні кульки, зліплюючи їх між пальцями. Рибки, постерігши їх, вмить підпливали, вихаючи хвостами та б’ючи плавцями, поводили великими банькуватими очима, крутились на місці, поринали за круглястою здобиччю, що падала на дно, й зразу ж виринали, чекаючи нового пожитку.

Вони смішно ворушили ротом, метушились туди й сюди, мов чудернацькі маленькі страховиська, і здавались червоногарячими на тлі золотого піску, блимали полум’ям у прозорій воді, а, спинившись, показували на своїй лусці вузеньку синю окрайку.

Жорж і Сюзанна усміхались своїм оберненим відсвітам у воді. Зненацька він тихо сказав:

— Негарно, що ви криєтесь від мене, Сюзанно.

— З чим саме, Любий друже? — спитала вона.

— Пригадуєте, що ви пообіцяли мені тоді ввечері, на святі?

— Що?

— Радитись зі мною, як проситимуть вашої руки.

— Ну?

— Ну, так її просили.

— Хто?

— Самі добре знаєте.

— Ні. Присягаюсь.

— Чудово знаєте! Отой фертик, маркіз де Казоль.

— Передусім, він не фертик.

— Можливо! Але він йолоп, він зруйнований грою, виснажений гульнею. Що й казати, добра партія для вас, такої гарної, свіжої, розумної.

Вона, посміхаючись, спитала:

— Що ви проти нього маєте?

— Я? Нічого.

— Неправда. Він не такий, як ви кажете.

— Шкода й мови. Це дурень і інтриган.

Вона обернулась до нього й підвела очі від води:

— Ну, так що ви маєте?

Він сказав, мов у нього таємницю з серця вирвано:

— Я… я… я ревную вас до нього.

Вона трохи здивувалась:

— Ви?

— Так, я!

— Стривайте. Чому?

— Бо закоханий у вас, ви добре це знаєте, жорстока!

Тоді вона суворо сказала:

— Ви збожеволіли, Любий друже.

Він відповів:

— Сам знаю, що збожеволів. Та чи й смію я казати вам це, — я, жонатий чоловік, вам, молодій дівчині? Я більше, як божевільний, я злочинець, а то й негідник. Жодної надії в мене немає, ось через це я й нетямлюся. І коли чую, що ви віддатись маєте, то від люті ладен убити когось. Ви повинні простити мене, Сюзанно!

Він замовк. Рибкам перестали кидати хліб, і вони застигли у воді, вишикувались майже в лінію, мов англійські солдати, й дивились на людей, що схилились над ними, але за них уже не дбали.

Дівчина прошепотіла, чи то засмутившись, чи то зрадівши:

— Шкода, що ви одружені. Що ж поробиш? Немає ради. Кінець!

Він зненацька обернувся й шепнув їй коло самого обличчя:

— А якби я був вільний, чи віддались би за мене?

Вона щиро відповіла:

— Так, Любий друже. Віддалася б, ви мені більше за всіх подобаєтесь.

Він підвівся й пробурмотів:

— Спасибі… спасибі.. благаю вас, не давайте згоди нікому. Почекайте ще трохи. Благаю вас! Обіцяєте мені?

Вона прошепотіла трохи схвильовано, не розуміючи, що він хоче:

— Обіцяю.

Дю Руа кинув у воду кусень хліба, що тримав у руці, й подався геть, не попрощавшись, ніби зовсім голову втратив.

Всі рибки жадібно кинулись на пухкий шмат м’якуша, що плавав, нерозім’ятий пальцями, по воді, і вхопились за нього зажерливими ротами. Потягли його в другий кінець басейну, метушились тепер під ним, як рухливе горно, як жива кружлява квітка, кинута маківкою у воду.

Здивована й стурбована Сюзанна підвелася й помалу вернулась у кімнати. Журналіста вже не було.