В «Урядовому вісникові» від першого січня справді оповіщено, що публіциста Проспера-Жоржа Дю Руа за видатні заслуги нагороджено званням кавалера Почесного легіону. Прізвище його написано роздільно, і це більше потішило Жоржа, ніж навіть самий орден.

Через годину, як прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він дістав записку від патронеси: вона благала його прийти до неї того ж вечора на обід разом з дружиною, щоб цю нагороду відсвяткувати. Повагавшись трохи, він спалив записку, двозначними виразами складену, і сказав Мадлені:

— Ми обідаємо сьогодні у Вальтерів.

Вона здивувалась:

— Стривай, я ж гадала, що ти й навертатись туди не хочеш?

Він тільки буркнув:

— Я передумав.

Коли вони прийшли, господиня була сама в маленькому будуарі стилю Луї XVI, відведеному для інтимних прийомів. Прибравшись у чорне, вона напудрила волосся, і це надавало їй чарівності. Віддалік виглядала старою, зблизька — молодою, а коли пильніш придивитись, то й зовсім приваблювала очі.

— Ви в жалобі? — спитала Мадлена.

Вона сумно відповіла:

— Так і ні. Нікого з близьких я не втратила. Але такі літа надійшли, коли треба носити жалобу по своєму житті. Сьогодні я наділа її, щоб освятити. Надалі носитиму її у своєму серці.

Дю Руа подумав: «Чи ж стане витримки?»

Обід був трохи похмурий. Тільки Сюзанна без угаву торохтіла. Роза здавалась заклопотаною. Журналіста гучно вітали.

Ввечері розійшлися, розмовляючи, по вітальнях та оранжереї. Дю Руа пішов позаду з господинею; вона затримала його.

— Слухайте, — мовила тихо. — Я вже ніколи нічого вам не скажу… Але приходьте до мене, Жорже. Бачите, я не кажу вам «ти». Не можу я жити без вас, не можу. Це невимовна мука. Я почуваю вас, хороню вас у своїх очах, у серці, у тілі цілий день і цілу ніч. Так ніби ви напоїли мене отрутою, що пече мені всередині. Я не можу. Ні. Не можу. Я хочу бути для вас лише старою жінкою. Щоб показати вам це, я напудрила сьогодні волосся, але приходьте до мене, приходьте вряди-годи, як друг.

Вона взяла його за руку й стискувала, здушувала її, впиваючись нігтями в тіло.

Він спокійно відповів:

— Звичайно ж. Не варто заводити про це мову. Самі бачите, що я сьогодні зразу ж прийшов, коли одержав вашого листа.

Вальтер з дочками та Мадленою йшов попереду. Коло «Ісуса на хвилях» він зупинився і зачекав Дю Руа.

— Уявіть собі, — сказав він сміючись, — вчора я застав дружину навколішках перед картиною, як у церкві. Вона молилась тут. Ну й посміявся ж я!

Пані Вальтер відповіла твердим голосом, де бринів якийсь таємний порив:

— Цей образ Христа спасе мою душу. Щоразу, як гляну на нього, він додає мені сміливості й сили.

І спинившись проти Бога, що стояв на морі, прошепотіла:

— Який він прекрасний! Як бояться і люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на очі — який він простий і разом з тим неземний!

Сюзанна скрикнула:

— Та він на вас схожий, Любий друже! Я певна, що схожий. Коли б ви мали баки або він коли б був голений, то були б однаковісінькі. О, та це ж диво!

Вона попросила його стати поряд з картиною, і всі справді визнали, що обличчя їхні подібні!

Кожен дивувався. Вальтера це вразило. Мадлена заявила, посміхаючись, що Христос виглядає мужніше.

Пані Вальтер стояла нерухомо, пильно споглядаючи на обличчя свого коханця поруч з обличчям Христа, і так побіліла, як її біле волосся.

Кінець зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів. Жорж і сам у них раз у раз обідав, бо Мадлена стомленою називалась і воліла лишатися вдома.

Він обрав п’ятницю за постійний день, і патронеса нікого того вечора не запрошувала — вечір цей належав Любому другові й нікому більше. По обіді гуляли в карти, годували китайських рибок, поводились і розважались по-родинному. Не раз за дверима, за скелею в оранжереї або десь у темному кутку пані Вальтер обіймала молодика й шепотіла йому на вухо, щосили пригортаючи до грудей:

— Люблю тебе… люблю… люблю на смерть!

Але він завжди холодно відпихав її й сухо відповідав:

— Якщо ви знову починаєте, то я більше не прийду.