Шрифт:
Цілий день він хвилювався, а вночі знову кепсько спав. Устав удосвіта, щоб купити число «Пера», де мала бути йому відповідь.
Надворі знову похолоднішало, стояв великий мороз. Струмки позамерзали на бігу й оповивали пішоходи льодовими стрічками.
Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явилась його перша стаття — «Спогади африканського стрільця». Руки та ноги його мерзли, починали щеміти, особливо пучки; і він пустився ходити підбігцем круг заскленого кіоска, де крізь віконце видко було тільки ніс, та червоні щоки, та вовняну хустку продавниці, що присіла коло обігрівача.
Нарешті газетник просунув у віконце сподіваний пакунок, і ласкава жінка подала Дюруа розгорнуте число «Пера».
Він шукав поглядом своє ім’я і не знайшов спочатку. Уже зітхнув полегшено, аж ось побачив відповідь між двома рисками:
«Пан Дюруа з „Французького життя“ подає нам спростовання і, спростовуючи нас, бреше. Проте він визнає, що пані Обер таки існує і що агент водив її до поліції. Отже, лишається тільки додати слово „моральної“ перед словом „поліції“, і справа буде ясна.
Але сумління деяких журналістів дорівнюється їхньому хистові.
Я підписуюсь:
Луї Лангремон».Тоді серце Жоржеве застукотіло, й він пішов додому, щоб переодягтись, не тямлячи добре, що робить. Отже, його ображено, та що й так, що вагатись далі не можна. За що? За абищицю. За стару бабу, що посперечалася з різником.
Він швиденько одягся й пішов до пана Вальтера, хоч була ще тільки восьма вранці.
Пан Вальтер уже встав і читав «Перо».
— Ну, — промовив він поважно, побачивши Дюруа, — відступати не можна!
Молодик нічого не відповів. Директор провадив:
— Ідіть зразу ж до Ріваля, він вам усе влаштує.
Дюруа пробубонів щось невиразне й подався до фейлетоніста, той ще спав. На дзвінок він схопився з ліжка.
— Чорт, треба йти туди, — сказав він, прочитавши замітку. — Кого ви хочете за другого свідка?
— Не уявляю.
— Буаренара! Як на вашу думку?
— Гаразд, Буаренара.
— На шпагах ви вправні?
— Аж ніяк.
— Ох, чорт! А на пістолетах?
— Трохи стріляю.
— Добре. Будете вправлятись, поки я за все клопотатимусь. Почекайте мене хвилинку.
Він пішов до вбиральні й незабаром з’явився вмитий, поголений, прибраний.
— Ходімо зі мною, — сказав він.
Він жив на першому поверсі маленького будинку й повів Дюруа в льох, величезний льох, обернутий у фехтувальну залу та тир, де всі отвори на вулицю були затушковані.
Запаливши цілу низку газових ріжків, що тяглись аж до западини, де стояла залізна постать, пофарбована в червоне та синє, він поклав на стіл пару пістолів нової системи, що набивалися з казенної частини, і почав уривчасто командувати, немов вони були вже на бойовиську:
— Готові? Паль! Раз, два, три!
Спантеличений Дюруа слухався, підносив руки, цілився і стріляв, а що часто влучав манекена просто в живіт, бо змолоду чимало птиці перебив у дворі зі старого батьківського пістоля, то Жак Ріваль задоволено скрикував:
— Добре, дуже добре, дуже добре, так, так.
Потім покинув його.
— Стріляйте отак до полудня. Ось набої, не шкодуйте їх. Я вернусь, тоді підемо снідати, й усе розкажу.
І пішов.
Лишившись сам, Дюруа ще кілька разів стрельнув, потім сів і замислився:
«Яке ж це все-таки безглуздя! Для чого воно? Хіба шахрай меншим шахраєм стане після дуелі? Яка користь порядній людині після образи ставати під кулю негідника?»
І в чорному смуткові, що його душу оповив, він пригадав усе те, що Норбер де Варен казав про розумове убозтво людей, про нікчемність їхніх ідей і прагнень та глупоту їхньої моралі!
І він голосно промовив:
— А його ж правда, сто чортів!
Потім йому схотілось пити і, почувши позад себе дзюркіт, побачив рукомийник. Він підійшов та й напився з-під крана. Потім знову замислився. Сумно було в льохові, сумно, як у домовині. Глухий стукіт візників на вулиці здавався далеким гуркотом грози. Котра може бути година? Години минали тут, як у в’язниці, де ніщо їх не значить і ніщо не мітить, хіба що тюремник страву принесе. Він чекав довго-довго.
Потім почув зненацька кроки та голоси, і з’явився Жак Ріваль разом з Буаренаром. Він крикнув, побачивши Дюруа:
— Полагоджено!
Той подумав, що справа кінчилась якимсь вибачним листом, серце йому кинулось, і він пробурмотів:
— А… дякую.
Фейлетоніст провадив:
— Цей Лангремон не з полохунів, погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти після команди, піднімаючи пістоля. Так багато певніше стріляти, ніж коли спускати його. Ось я зараз вам, Буаренаре, покажу.