— Та ми ж випустили по одній кулі.

Жак Ріваль посміхнувся:

— Так, по кулі… кожен по кулі… це буде дві.

І Дюруа, задовольнившись цим поясненням, не сперечався. Вальтер поцілував його:

— Браво, браво, ви оборонили прапор «Французького життя», браво!

Увечері Жорж з’явився в редакціях найголовніших газет та в найбільших кафе на бульварі. Двічі здибався зі своїм супротивником, що теж пишався.

Вони не привітались. Коли б один з них був зранений, тоді б потиснули одне одному руку. Але кожен упевнено присягався, що чув, як повз нього продзижчала куля.

Другого дня вранці, близько одинадцятої години, Дюруа одержав синього папірця:

Він з’явився на побачення, і вона кинулась йому в обійми, обціловуючи його:

— Ох, любий, коли б ти знав, як я хвилювалася, читаючи вранці газети! О, розкажи мені. Все. Я хочу знати.

Він мусив розповісти їй якнайдокладніше.

Вона казала:

— Як же тобі спалось, мабуть, кепсько перед дуеллю?

— Та ні. Добре спав.

— Я б і очей не сплющила. А сама ж дуель, розкажи, як відбулася?

Він склав драматичне оповідання.

— Коли ми стали навпроти, на двадцять кроків, тільки вчетверо далі, як оця кімната завдовжки, Жак спитав нас, чи ми готові, та скомандував: «Паль!» Я зразу ж підняв руку, дуже міцно, тільки помилився, що в голову хотів поцілити. Пістоль у мене був дуже тугий, а я звик до слабких; отож, коли язичка натискував, трохи й сприснуло. Дарма, не дуже й схибив. Він, мерзота, теж добре стріляє. Куля повз самісіньку скроню пролетіла. Аж задзижчало.

Вона сіла йому на коліна й оповила його руками, ніби й сама участь у небезпеці брала. І шепотіла:

— О мій бідненький, бідненький…

Потім, коли він кінчив, вона сказала:

— Знаєш, не можу без тебе жити. Мушу бачитись із тобою, а коли чоловік у Парижі, це незручно. Часто маю годинку вранці вільну, коли ти ще й не вставав, і могла б до тебе прийти та поцілувати, але не хочу ходити у твій жахливий будинок. Що робити?

Його зненацька мов осяяло, і він спитав:

— Скільки ти тут платиш?

— Сто франків місячно.

— Ну, то я беру помешкання на свій рахунок і зразу ж перебираюсь. Моє вже не годиться для мене.

Вона трохи поміркувала, потім відповіла:

— Ні. Не хочу.

— Чому?

— Бо…

— Це не причина. Помешкання мені дуже підходить. Я тут. І тут лишаюсь. — Він засміявся: — Та ще й найнято його на моє ім’я.

Але вона відмагалась:

— Ні, ні, не хочу…

— Та чому ж?

Тоді вона тихесенько прошепотіла:

— Бо ти жінок сюди водитимеш, а я не хочу.

Він обурився:

— Ніколи у світі! Обіцяю тобі.

— Ні, все-таки водитимеш.

— Присягаюсь тобі.

— Справді?

— Справді. Слово честі. Це наша хата, тільки наша.

Вона обняла його в пориві кохання.

— Тоді я згодна, любенький. Тільки знай — якщо обдуриш мене хоч раз, однісінький раз, тоді кінчено між нами назавжди.

Він ще раз, протестуючи, заприсягнувся, і вирішено, що він перебирається сьогодні ж, а вона забігатиме до нього дорогою.

Потім сказала йому:

— У всякому разі, приходь обідати в неділю. Мого чоловіка ти зачарував.

Він був полещений:

— А справді?..

— Так, цілковита перемога. Потім слухай, ти ж казав мені, що виховувався в маєтку на селі?

— Так, а що?

— То ти трохи знаєшся на хліборобстві?

— Так.

— То побалакай з ним про садівництво, про врожай, він дуже це любить.

— Гаразд. Не забуду.

Вона пішла, безліч разів його поцілувавши, бо після дуелі її кохання запалало ще більше.

А Дюруа думав, ідучи до редакції:

«Що за чудне створіння! Яка легковажність! Хто знає, чого вона хоче та що вона любить? А подружжя яке чудернацьке! Хто б міг таке вигадати, щоб поєднати того дідуся з такою вітрянкою? З якої причини той залізничний ревізор побрався з цією шибайголовою? Загадка! Хто знає? Може, й з кохання?»

Наприкінці подумав: «Зрештою, з неї дуже мила коханка. Йолоп би я був, коли б випустив її».

Після дуелі Дюруа став одним із головних співробітників «Французького життя», але думки давались йому надзвичайно тяжко, і він обрав собі за спеціальність балаканину про занепад моралі, сквоління характерів, послаблення патріотичного почуття та анемію французької честі. (Він сам добрав слово «анемія» і пишався ним.)