І, взявши зброю, почав стріляти, показуючи, що цілити далеко краще, коли піднімаєш руку. Потім сказав:

— Тепер ходімо снідати, уже за дванадцяту.

І пішли до ресторану поблизу. Дюруа мовчав, їв, щоб не подумали, що йому страшно, потім пішов з Буаренаром до редакції і неуважно, машинально взявся до своєї роботи. Всім він здавався молодцем.

Жак Ріваль попрощався з ним серед дня й попередив, що забере його екіпажем вранці о сьомій годині, вони всі гуртом поїдуть до лісу Везіне, де й відбудеться зустріч.

Усе це сталось несподівано, без жодної з його боку участі, без жодного його слова, думки, згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий та й не зовсім тямив, що робилося.

Додому вернувся о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, що від щирості не покидав його цілий день.

На самоті він кілька хвилин ходив по кімнаті великими, неспокійними кроками. Був надто схвильований, щоб про щось міркувати. Єдина думка сповнювала його розум: «Завтра дуель», але не збуджувала в ньому нічого, крім невиразного могутнього хвилювання. Він був солдатом, стріляв у арабів, тільки без великої для себе небезпеки, так ніби в кабанів на полюванні.

Зрештою, він зробив те, що мусив. Показав себе таким, як треба. Про це говоритимуть, хвалитимуть його, вітатимуть. Потім сказав голосно, як буває під час великого напруження думки:

— Ну й тварюка ж той!

Він сів і замислився. На столі він поклав картку свого супротивника, яку Жак Ріваль передав, щоб мати його адресу. Тепер знову перечитав її, уже вдвадцяте: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». Та й усе.

Він дивився на ці рядки, що здавались йому таємничими, повними тривожного змісту: Луї Лангремон — що воно за один? Якого віку? Який на зріст? З обличчя? Хіба ж не дико, що якийсь чужак, невідомий, отак раптом збурив ваше життя, без причини, ради сущої вибаганки, через стару бабу, що з різником своїм посварилася?

Знову промовив голосно:

— Яка тварюка!

І сидів нерухомо, задумано, втупивши в картку очі. Гнів прокидався в ньому на цей папірець, ненависний гнів разом з нудним почуттям непевності. Та й безглузда ж ця історія! Він узяв маленькі ножиці, що валялись на столі, й проштрикнув ними надруковане ім’я, так ніби заколов когось.

Так він битиметься на пістолях? І чому він шпаги не обрав? Тоді відбувся б самим штихом у руку чи в плече, а з пістолями всякі наслідки можливі.

Він сказав:

— Треба хоробро триматись.

Від звуку свого затремтів і озирнувся навколо. Починав дуже нервуватись. Випив шклянку води й ліг.

Укрившись, він погасив світло й заплющив очі.

Ковдра його дуже гріла, хоч у кімнаті було дуже холодно, але заснути йому не щастило. Весь час він ворочався, п’ять хвилин лежав на спині, потім на лівий бік мостився, потім перекидався на правий.

Знову йому схотілось пити. Він підвівся, напився, і його охопила тривога: «Чи не боюсь я?»

Чому серце його починало скажено тіпатись від кожного знайомого шелесту в кімнаті? Коли годинник мав дзвонити, він кидався від тихенького шарудіння пружини й мусив розкрити рота й дихати хвилинку, такий-бо був пригнічений.

Дюруа почав докладно, як психолог, міркувати про те, чи справді він боїться.

Безперечно, він аж ніяк не боїться, бо вирішив іти до кінця, бо твердо постановив битись і не лякатись. Але почував у собі таке глибоке хвилювання, що спитав сам себе: «Чи можна боятися мимоволі?»

І сумнів обійняв його, тривога, жах! Коли якась сила, могутніша за його волю, зверхня, невідпорна, опанує його, то що ж із ним буде? Так, що ж із ним буде?

Річ певна, на бойовисько він піде, бо хотів іти. А як злякається? А як знепритомніє? Він подумав про своє становище, репутацію, майбутнє.

І непоборна потреба раптом охопила його — встати й подивитись на себе в дзеркало. Запалив свічку. Побачивши своє обличчя на гладенькому склі, він насилу себе пізнав, і йому здалося, що ніколи себе не бачив. Очі видались йому величезними; він був блідий; безперечно, був блідий, дуже блідий.

Зненацька його кулею пройняла думка: «Завтра в цю годину я вже буду, може, мертвий». І серце його знову шалено затіпалось.

Він обернувся до ліжка й виразно побачив, що лежить на спині в тій самій ковдрі, що зараз покинув. Обличчя його запало, як у мерців, і руки вкрилися смертельною білістю.

Тоді ліжко стало йому страшне, і, щоб не бачити його, він розчинив вікно і глянув надвір.

Крижаний холод пронизав йому тіло від голови до п’ят, і він відійшов, задихаючись.

Йому спало на думку розпалити коминок. Поволі, не обертаючись, заходився розпалювати. Руки його трохи тремтіли нервовим дрожем, коли брав щось. У голові морочилось: уривчасті, вихристі думки ставали незрозумілими, болісними; душу захоплювала якась сп’янілість, немов він упився.