– Він може лишитися, – мовив Ґабер.

– Я не хочу, щоб він лишався, – відповів я і, повернувшись до сина, знову звелів йому йти готуватися. Якщо тієї пори мені й не подобалося щось у синові, то саме спізнення на недільну відправу.

– Як хочете, – мовив Ґабер. Колись ми були спробували тикати одне одному. Марно. Я кажу, я казав ти тільки двом особам. Жак, бурмочучи, пішов геть, запхавши палець до рота, огидна й негігієнічна звичка, але, як на мене, коли зважити все, краща за палець, що колупається в носі. Якщо закладання пальця до рота не давало синові колупатись у носі або ще де-небудь, він у певному розумінні поводився цілком слушно, смокчучи його.

– Ось ваші інструкції, – говорив Ґабер. Він дістав з кишені блокнот і взявся читати. Від часу до часу згортав блокнот, перед тим дбайливо вставивши туди палець, і виголошував коментарі та міркування, в яких я не мав потреби, бо знав своє ремесло. Коли він закінчив, я сказав, що ця робота мені не цікава й шефові годилося б звернутись до якогось іншого аґента.

– Він хотів, щоб це були ви, і тільки Господь знає чому, – відповів Ґабер.

– Він, безперечно, сказав вам чому, – наполягав я, відчувши лестощі, до яких я був досить ласий.

– Він сказав, – мовив Ґабер, – що тільки ви здатні виконати це завдання».

То було більш-менш те, що я прагнув почути.

– Проте, – зауважив я, – це завдання видається мені вкрай простим.

Ґабер роздратовано заходився критикувати нашого працедавця, що підняв його серед ночі, саме тієї миті, коли він мав кохатися з дружиною.

– Через таку дурницю, – додав він.

– Він сказав вам, що може покладатися тільки на мене? – допитувався я.

– Він уже не знав, що він каже, – відповів Ґабер. І додав: – І що він робить.

Ґабер витер підкладку свого капелюха й уважно дивився всередину, немов шукав там чогось.

– Отож мені важко відмовитися, – зітхнув я, чудово знаючи, що не можу відмовитися ні за яких обставин. Відмовитися! Але ми, таємні аґенти, часто розважаємося тим, що нарікаємо у своєму товаристві й удаємо, ніби ми вільні люди.

– Ви вирушите сьогодні, – докинув Ґабер.

– Сьогодні! – скрикнув я. – Та він уже на голову сідає!

– Ваш син піде з вами, – провадив далі Ґабер.

Я замовк. Коли справа стає поважна, ми замовкаємо. Ґабер застебнув блокнот і поклав його до кишені, теж застебнувши її. Підвівся й погладив себе рукою по грудях.

– Я б залюбки випив ще, – мовив він.

– Ідіть на кухню, – сказав я, – служниця наллє вам.

– Бувайте Моране, – мовив він на прощання.

Іти до церкви було вже пізно. Я навіть не мав потреби дивитися на годинник, щоб пересвідчитись, відчував, що відправа почалася й без мене. Таж я ніколи не пропускав відправи і пропустив її саме цієї неділі! Коли я так потребував її! Щоб настроїтись! Я вирішив попросити пополудні приватної зустрічі зі священиком. Обійдуся без обіду. З милостивим отцем Амбруазом завжди можна порозумітися.

Я погукав Жака. Ніхто не відгукнувся. «Мабуть, побачивши, що я й далі розмовляю, він сам пішов до церкви», – сказав я собі. Згодом з'ясувалося, що це пояснення було слушне. Проте я додав: – «А втім, він мав би зайти До мене, перше ніж піти». Я міркував, залюбки вдаючись До монологів, і тоді можна було помітити, як ворушаться мої вуста. Син, мабуть, боявся збити мене з думки й дістати прочухана. Інколи я ставав мов не свій, лаючи сина, і тому він трохи боявся мене. Я, на жаль, не дістав належного виховання. Ет, мене не розбестили, а просто занедбали. А звідси й мої погані звички, які годі чимсь поправити, й навіть найревніша побожність не дає мені остаточно позбутися їх. Свого сина я сподівався вберегти від такої недолі, даючи йому інколи доброго ляща задля підтримки напучень. Потім я запитав себе: «Невже він наважиться стверджувати, що повернувся з відправи, якщо він не був там, якщо, наприклад, побіг до своїх товаришів, які збираються за бойнею?» Я пообіцяв собі дізнатися всю правду про це в отця Амбруаза. Адже не годиться, щоб мій син гадав, ніби мені можна брехати безкарно. А якщо отець Амбруаз не зможе відповісти, я звернуся до церковного сторожа, бо ж неможливо уявити, щоб він не помітив відсутности мого сина на обідній відправі. Адже я добре знав, що сторож має список вірних і, ставши коло кропильниці, відзначає нас під час омивання. Слід звернути увагу: отець Амбруаз не знав про цю реєстрацію, атож, доброму отцеві Амбруазові було огидне все пов'язане з наглядом. Він би миттю прогнав сторожа, якби вважав, що той здатний на таке зухвальство. Сторож, мабуть, вів той облік так старанно задля власної освіти. Зрозуміло, я знав, як усе відбувається, тільки під час обідньої відправи, бо не мав ніякого особистого досвіду щодо решти церковних відправ, на які й ногою ніколи не ступав. Але мені розповіли, що такий самий контроль здійснює якщо не сам сторож, що, безперечно, може мати якийсь інший клопіт, то котрийсь з-поміж його численних синів. Дивна парафія, де паства знає набагато більше, ніж пастир, про обставини, належні радше до його сфери, ніж до їхньої.

Ось про що я думав, чекаючи, поки повернеться син і піде Ґабер, бо я не чув, щоб він виходив на вулицю. А ввечері того дня мені вже видавалося дивним, що такої миті я міг думати про свого сина, про те, що мені бракує виховання, про отця Амбруаза, про сторожа Жолі з його списком. Хіба не мав я якоїсь потрібнішої роботи після того, що мені довелося почути? Факт полягає в тому, що я ще не почав сприймати серйозно своє нове завдання. Я був вражений ще й тому, що таке недбальство було невластиве моєму характерові. А може, внаслідок бажання ще кілька хвилин насолоджуватися спокоєм, я інстинктивно уникав думати про почуте? Навіть якщо, почувши Ґаберові інструкції, я й думав, що це завдання навряд чи гідне мене, наполягання шефа залучити мене, Морана, а не когось іншого, й новина, що зі мною повинен піти мій син, мали б попередити мене, що йдеться про щось небуденне. Замість без вагань зосередити на завданні всі ресурси свого розуму й досвіду, я думав про синові вади й дивацтва навколишніх людей. А втім, отрута діяла, отрута, якою щойно напоїли мене. Я невпинно ворушився у фотелі, погладжував руками обличчя, схрещував і вивільняв ноги й т. ін. Світ уже змінював свої барви і значення, невдовзі годилося б признатися, що я таки стривожився.

Я з досадою пригадав випите пиво. Чи дадуть мені тіло Христове після кружки «Валенштайна»? А якщо я нічого не скажу? «Ви прийшли натще, мій сину? Та ніхто мене не запитає. Але Господь однаково рано чи пізно знатиме. Він, може, простить мені. А чи дає причастя той самий ефект, коли його приймають після пива, нехай навіть із ярого ячменю? Спробувати можна завжди. Які тут настанови церкви? А що, як я скою блюзнірство? Йдучи до священика додому, я вирішив посмоктати кілька м'ятних пастилок.

Я підвівся й пішов на кухню. Запитав, чи повернувся Жак. Марта відповіла, що не бачила. Вона, здавалось, була не в гуморі.