– А той? – запитав я.

– Хто той? – здивувалася вона.

– Той, що прийшов від мене попросити кухоль пива.

– Ніхто не приходив, – відповіла Марта.

– До речі, – мовив я, не збентежившись, – сьогодні я не обідаю.

Марта запитала, чи я не захворів. Бо я за своєю вдачею любив попоїсти. Надто на обіді в неділю я завжди хотів, щоб було багато страв. На кухні розливалися смачні пахощі.

– Просто я пообідаю сьогодні трохи пізніше, – мовив я. Марта з люттю подивилася на мене. – Скажімо, о четвертій годині. – Я знав усе, що шаленіло і ставало дибки за тим вузьким чолом, де-не-де облямованим уже сивими косами. – Шкодую, але сьогодні ви не вийдете, – холодно провадив я далі. Занімівши від гніву, служниця накинулась на каструлі. – Й подбайте, щоб усе було гаряче, постарайтеся. – Й докинув, знаючи, що вона здатна отруїти мене: – Увесь завтрашній день у вас буде вільний, якщо це влаштовує вас.

Я вийшов аж на вулицю. Отже, Ґабер пішов, не випивши пива. А проте йому дуже кортіло випити. Адже «Валенштайн» – добра марка. Я чекав, поки повернеться Жак. Ідучи з церкви, він з'являвся з правого боку, а від бойні – з лівого. Вулицею пройшов один мій сусіда-вільнодумець.

– Ти ба, – здивувався він, – сьогодні що, не моляться?

Він знав мої звички, тобто мої недільні звички. їх знали всі, й мій шеф, мабуть, краще, ніж будь-хто інший, дарма що був далеко від мене.

– Бачу, що ви схвильовані, – зауважив сусіда.

– Як тут не хвилюватись, як я бачу вас, – пояснив я сусіді. Я пішов додому, відчуваючи плечима навмисне огидну посмішку. Я уявляв собі, як він помчить до своєї полюбовниці і скаже їй: «Знаєш, того недоумка Морана, якби ти бачила, як я допік йому! Він не знав, що казати! Він урятований!»

Невдовзі повернувся Жак. На його обличчі не було й сліду пустощів. Сказав, що ходив до церкви сам. Я поставив йому кілька доречних запитань про хід відправи. Син відповів не затинаючись. Я звелів йому помити руки й сідати за стіл. Сам я пішов на кухню і став ходити з кутка в куток.

– Можете накривати, – наказав я. Марта була заплакана. Я позаглядав у каструлі. Ірландське рагу. Поживна та економна страва, трохи нестравна. Слава країні, назву якої вона популяризує. Я сказав, що сяду за стіл о четвертій годині. Я не мав потреби казати «рівно о четвертій». Я любив точність, тож усі, хто жив під моїм дахом, теж були змушені любити її. Я піднявся до своєї кімнати. Там, випроставшись на ліжку, засунувши штори, я вперше спробував зосередитись на завданні, пов'язаному з Молоєм.

Спершу я хотів обміркувати тільки безпосередні дії, приготування, до яких воно зобов'язувало мене. А про саму суть цього завдання я й далі уникав думати. Відчував, як мене опановує велика розгубленість.

Може, поїхати на мопеді? Саме з цього питання я й почав. Я мав методичний розум і ніколи не вирушав на завдання, не обміркувавши ретельно, як найкраще вирушити. То була перша проблема, яку я мав вирішити на початку кожного розслідування, і я ніколи з місця не ступав, не вирішивши її задовільно для себе. Я то брав мопед, то сідав на потяг, то в машину, а інколи мені траплялося вирушати й пішки або на велосипеді, без жодного звуку, вночі. Бо, коли навколо вороги, як-от у мене, годі, навіть уночі, вирушити на мопеді непоміченим, хіба що скористатися ним як простим велосипедом, а це не має сенсу. А втім, якщо я і звик вирішувати передусім делікатне транспортне питання, то тільки тому, що завжди мав для цього поважні причини або принаймні брав до уваги чинники, від яких воно залежало. Бо ж як вирішити, як вирушати, коли не знаєш наперед, куди треба йти або принаймні в якому напрямі? Але в даному випадку я підступив до транспортної проблеми без ніяких готувань, окрім туманних знань, отриманих з Ґаберових інструкцій. Захотівши, я міг би пригадати найменші деталі тих інструкцій, але поки що я уникав цього клопоту, я обминув його, мовивши: «Це завдання банальне». Тож спроби вирішити транспортне питання за таких умов – справжнє безумство. І все-таки я вирішував. Мені вже голова паморочилась.

Я дуже любив вирушати на мопеді, я полюбляв цю форму пересування. Не знаючи, чи є причини, які могли б перешкодити моєму намірові, я вирішив їхати на мопеді. Отож на самому початку роботи над завданням дався взнаки згубний принцип насолоди.

Сонячне проміння зазирало крізь шпарину між шторами, даючи змогу бачити, як витанцьовує порох. З цього я виснував, що надворі й досі погідний день, і зрадів. Адже, коли вирушаєш на мопеді, бажано, щоб була гарна погода. Я помилявся, надворі вже насупилась негода, небо затягло хмарами, невдовзі пішов дощ. А тим часом ще сяяло сонце. Саме на те сяєво з незбагненною легковажністю я й спирав свої висновки, не мавши ніяких інших підстав для оцінки ситуації.

Далі я, своїм звичаєм, підступив до головного питання: які речі брати з собою? З цього приводу я теж би ухвалив якусь абсолютно ледачу постанову, якби не вдерся мій син, прагнучи знати, чи можна йому вийти. Я насилу опанував себе. Він витер вуста тильним боком долоні. Такого я ніколи не любив бачити. Але ж є й жести, ницість яких куди огидніша, я трохи знав про них.

– Вийти? – перепитав я. – І куди піти?» – Вийти! Яка огидна невизначеність! – Я відчув, що дуже зголоднів.

– У В'язи, – відповів син. Саме таку назву має наш невеличкий публічний парк. Проте мене запевняли, що там немає жодного в'яза.

– Навіщо? – запитав я.

– Повторити ботаніку.

Траплялися миті, коли я підозрював, що мій син нещирий. Сьогодні була саме така мить. Мені майже хотілося, щоб він сказав: «Подихати повітрям», або: «Подивитися на дівчат». Лихо полягало в тому, що він знав про ботаніку набагато більше за мене. Інакше я б міг йому поставити, як повернеться, кілька гачкуватих запитань. Бо я просто любив рослини. Я навіть добачав у них ще один доказ існування Бога.

– Іди, – кивнув я, – але повернися о пів на п'яту, нам треба поговорити.