– Добре, батьку, – мовив син. «Добре, батьку!» Ет!

Я трохи подрімав. Скоротімо розповідь. Проходячи повз церкву, я мимоволі зупинився. Я розглядав портал у єзуїтському стилі, дуже гарний. Мені він видавався огидним. Я пішов далі, до плебанії.

– Пан абат спить, – повідомила служниця.

– Я зачекаю.

– Щось термінове? – запитала вона.

– І так, і ні.

Служниця завела мене до страхітливо голої вітальні. Ввійшов отець Амбруаз, протираючи очі.

– Отче, я потривожив вас, – несміливо озвався я.

Отець Амбруаз заперечно клацнув язиком об піднебіння. Я не зображуватиму наших дій, рис, характерних для нього, і рис, притаманних мені. Він запропонував мені сигару, я з удячністю взяв її й поклав до кишені поміж ручкою і автоматичним олівцем. Отець Амбруаз лестив собі думкою, що розуміється на манерах, знає звичаї, хоча сам не курив ніколи. Всі казали про нього, що він дуже щедрий. Я запитав, чи бачив він мого сина на недільній відправі.

– Звичайно, ми навіть розмовляли. – Я, мабуть, видавався здивованим. – Так, – провадив далі отець, – не побачивши вас на вашому місці, на першій лаві вірних, я стривожився, чи ви бодай не захворіли. Тож я й розпитав любу дитину, і вона заспокоїла мене.

– Я був змушений приймати вкрай невчасного гостя, – пояснював я, – й не міг спекатися його раніше.

– Саме про це і сказав ваш син, – мовив отець. І додав: – Таж сідаймо, куди нам поспішати. – Засміявся й сів, підібравши важку сутану. – Може, вип'єте чого-небудь? – запитав він.

Я був приголомшений. Невже Жак розбовкав про пиво? Він здатний на таке.

– Я прийшов просити вашої ласки, – знову заговорив я.

– Ви вже її маєте, – відповів священик.

Ми подивились одне до одного.

– Бачите, – говорив я далі, – для мене неділя без причастя, мов…

– Ніяких блюзнірських порівнянь! – застережно підняв руку отець. Може, подумав про поцілунок без вусів або ростбіф без гірчиці. Я не люблю, коли мене уривають. Я починав сердитись.

– Бачу, до чого ви хилите, – здогадався отець, – тож кажіть уже зразу, що хочете причаститися. – Я опустив голову. – Це, звичайно, не зовсім правильно, – додав він. Я запитав себе, чи їв він сьогодні. Я знав, що він охоче влаштовує собі тривалі пости, вочевидь задля приборкання плоті, крім того, таку пораду дав йому лікар. Отак одним пострілом він убивав двох зайців. – Нікому нічого не кажіть, – попередив він, – нехай це лишиться між нами, і… – Він урвав себе, підносячи і палець, і очі до стелі: – Ти ба, що то за пляма?

Я теж став дивитися на стелю.

– Десь вода протікала, – мовив я.

– Те-те-те, це вже погано.

Слово «те-те-те» видалося мені розпачливо безглуздим.

– Бувають миті, – казав далі отець, – коли відчуваєш спокусу зневіритися. – Він підвівся: – Піду візьму свого ящика.

Він називав те своїм ящиком. Лишившись сам і стиснувши руки, аж хруснули пальці, я запитав поради в Господа. Марно. Ну, бодай це вже відоме. А щодо отця Амбруаза, то побачивши, як він метнувся за своїм ящиком, у мене склалося враження, ніби він не сумнівається ні в чому. Чи, може, його кортіло подивитись, як далеко я зайду? А може, подобалося підбивати мене на гріх? Я узагальнив ситуацію в наступній формі. Якщо він знає, що я пив пиво, і однаково причащає мене, він грішить не менше, ніж я, якщо в цьому є гріх. Тож я майже нічим не ризикую. Отець повернувся зі своєрідною валізою-дароносицею, відкрив її і причастив мене, не завагавшись ні на мить. Я підвівся й палко подякував йому.

– Пхе! – мовив він. – Дурниці. Тепер можна й побазікати.

Щоправда, говорити з ним про щось інше я й не збирався. Тепер я прагнув тільки одного: якомога швидше повернутися додому й нажертися раґу. Наситивши душу, я відчув вовчий апетит. Але, трохи випереджаючи свій графік, подумав, що можу приділити отцеві вісім хвилин. Вони видались мені безкінечними. Отець розповів, що пані Клеман, дружина фармацевта й сама фармацевт першого класу, впала у своїй аптеці зі сходів і зламала шийку…

– Шийку! – вигукнув я.

– Стегна, – додав він, – ви не дали мені закінчити.

– А далі повідомив, що так воно й мало статися. А я, щоб не пасти задніх, розповів, що мої кури завдають мені багато клопоту, зокрема сіра курка, що не хоче ані нестися, ані сидіти на яйцях і вже понад місяць сидить у поросі зранку до вечора.

– Як Йов, га-га! – реготнув отець. Я теж засміявся.

– Як добре бодай інколи посміятися, – додав він.

– І справді.

– Це властиво людині, – просторікував священик.

– Я помітив.

На мить запанувала тиша.

– А чим ви її годуєте? – запитав він.

– Переважно кукурудзою.

– Кашею чи зерном?

– І так, і так, – відповів я й додав, що більше вони нічого не їдять.

– А от тварини ніколи не сміються, – зауважив отець.

– Тільки ми бачимо смішне, – докинув я.

– Що? – перепитав він.

– Тільки ми бачимо смішне, – з притиском повторив я.

Отець замислився.

– Христос, як відомо, теж ніколи не сміявся, – виснував він, глянувши на мене.