– А чого б ви хотіли?

– Безперечно, – погодився отець. Ми сумно всміхнулися. – А може, в неї пипоть? – висловив він здогад.

Я відповів, що ні, звичайно, ні, вона має що завгодно, крім пиптя. Він знову замислився.

– А ви давали бікарбонат? – запитав він.

– А вона його їстиме?

– Таж бікарбонат натрію, соду, – пояснював отець, – ви давали їй?

– Та ні.

– Спробуйте, – аж почервонів він від утіхи, – давайте їй по кілька десертних ложечок кілька разів на день протягом кількох місяців, і побачите: вона знову набереться сили.

– Це порошок? – запитав я.

– Хай йому грець! – лайнувся він.

– Дякую вам, – мовив я, – я спробую ще сьогодні.

– Така гарна курка, така несуча, – приказував священик.

– А втім, мабуть, завтра, – поправився я. – Я й забув, що аптека закрита. Звичайно, крім невідкладних випадків.

– Ну, а тепер трохи лікеру, – запропонував він. Я подякував.

Розмова з отцем Амбруазом справила на мене гнітюче враження. Начебто той самий милий, як і завжди, чоловік, а проте ні. Він, здається, вразив мене своїм обличчям, якому був притаманний, як тут краще сказати, брак шляхетности. Слід сказати, що причастя не допомогло. Повернувшись додому, я був схожий на чоловіка, що, ковтнувши знеболювач, спершу дивується, а потім обурюється, відчувши, що його муки нікуди не зникли. Я майже дійшов до підозри, що отець Амбруаз, знаючи про мої ранкові надмірності, тицьнув мені неосвічену облатку. Або що подумки стримував себе, промовляючи священні слова. Отож я повернувся додому в украй кепському гуморі, під дощем, що лив, наче з ринви.

Рагу розчарувало мене.

– Де цибуля? – закричав я.

– Розварилася, – відповіла Марта.

Я метнувся на кухню, шукати цибулю, бо підозрював, що служниця вийняла цибулю, знаючи, як я люблю її. Я нишпорив усюди аж до помийного відра. Нічого. Служниця глузливо поглядала на мене.

Я пішов до своєї кімнати, відкрив штори, поглянув на заволочене хмарами небо й ліг на постіль. Я не розумів, що сталося зі мною. Тієї пори мені було тяжко, що я не розумію. Я спробував опанувати себе. Марно. А чого ж тут іще сподіватися? Моє життя кудись повертало, але я не знав куди. І все-таки я спромігся заснути, а це річ нелегка, коли лихо не має виразних контурів. Я радів у тому присмерковому сні, що я таки сплю, аж тут до кімнати зайшов, не постукавши, син. О, якщо в нього й була риса, яку я ненавидів, так це те, що він заходив до моєї кімнати без стуку. Таж я міг якраз мастурбувати перед дзеркалом. Малоповчальне видовище для підлітка, що бачить, як батько, розстебнувши ширінку, підкотивши очі, перебуває в процесі здобуття похмурої, терпкої насолоди. Я гнівно нагадав синові про манери. Він запротестував, кажучи, що стукав аж двічі.

– Та можеш стукати хоч і сто разів, – відповів я, – але зайти маєш право тільки тоді, коли запросять!

– Але ж… – протягнув син.

– Що але ж? – запитав я.

– Ти мене запросив на половину п'ятої, – виправдовувався він.

– У житті, – не міг заспокоїтись я, – є річ, важливіша за пунктуальність, – сором'язливість. Повтори.

У тих зневажливих вустах моя фраза видалась мені безсоромною. Син був мокрий до останнього рубця.

– Що ти там розглядав? – запитав я.

– Лілійні, батьку, – відповів син.

«Лілійні, батьку!» Мій син мав украй своєрідну манеру говорити «батьку», коли прагнув образити мене.

– А тепер слухай мене добре, – мовив я. На його обличчі проступили стривоженість і увага. – Сьогодні ввечері, – перейшов я до суті, – ми вирушаємо в подорож. Ти вдягнеш свою зелену шкільну форму.

– Батьку, таж вона синя, – заперечив син.

– Синя або зелена – однаково її вдягнеш, – із притиском повторив я. Й повів свою розповідь далі: – Покладеш у маленький рюкзак, який я подарував тобі на день народження, туалетне причандалля, одну сорочку, сім пар трусів і пару шкарпеток. Ти зрозумів?

– Батьку, яку сорочку? – запитав син.

– Немає значення, просто сорочку!

– А які черевики взувати? – знову запитав він.

– У тебе дві пари черевиків, – мовив я, – святкові й повсякденні, – і ти ще запитуєш, які тобі взувати? Я підвівся. – Ти що, глузуєш із мене?

Я дав синові докладні настанови. Та чи були вони слушні? Чи витримають вони критичний аналіз? Чи не буду я змушений невдовзі скасувати їх? Я, що ніколи не міняв своєї думки перед сином. Тут усього можна боятися.

– Батьку, куди ми поїдемо? – запитав син.

Скільки разів я казав йому не розпитувати мене. І справді, а куди ми поїдемо?

– Роби, що я сказав? – звелів я.

– Завтра я маю йти до пана Пі, – сказав він.

– Підеш до нього іншого дня.

– Таж мені зуб болить! – благав син.

– Єй інші дантисти, – втішав його я, – пан Пі – не єдиний дантист Північної півкулі. – Й додав нерозважливо: – Ми ж не їдемо в пустелю.

– Але це дуже добрий лікар, – не вгавав син.

– Усі дантисти варті одне одного, – заспокоював я. Я міг би йому сказати, щоб він відчепися від мене зі своїм лікарем, але ні, я лагідно міркував разом з ним, говорив з ним як із рівнею. Так само я міг би зауважити, що він бреше, кажучи, ніби йому болить зуб. У нього і справді хворий зуб, здається, малий корінний, але він мук не завдавав. Пі сам казав мені про це.

– Зуб я полікував, – розповідав Пі, – тож тепер неможливо, щоб він знову дошкуляв вашому синові. – Я добре пригадую ту розмову. – В нього від природи дуже погані зуби.

– Від природи? – здивувався я. – Як від природи? На що ви натякаєте?

– Він народився з поганими зубами, – пояснював Пі, – й завжди матиме погані зуби. Я, звичайно, зроблю все, що можу.

Це мало означати, мовляв, я народився схильний робити все, що можу, і завжди неодмінно робитиму все, що можу. «Народився з поганими зубами»! Щодо мене, то в мене збереглися тільки різці, зуби, які хапають.