Намагаючись вислужитися, Іполитов сам підбурював полонених до втечі, інформуючи в останню хвилину табірне начальство.

У серпні сорок третього року після чергової провокації у віденській тюрмі, коли Іполитов виказав велику групу радянських патріотів, він був офіційно завербований співробітником СД «для виконання спеціальних, особливої державної ваги акцій».

В Австрії Іполитов закінчив школу агентів розвідки.

Боже мій, подумав Грефе, не людина, а уособлення позитивних якостей. Цей Іполитов уже ніколи не зможе перейти на бік росіян: розуміє, що там на нього чекає.

Далі в характеристиці перераховувались такі риси Іполитова, як винахідливість, уміння швидко орієнтуватися в складних обставинах, ненависть до всього радянського, страх перед покаранням за вчинені злочини. Негативними рисами слід вважати жадібність, кар'єризм, абсолютну безпринципність.

Але ж, вирішив Грефе, це скоріше свідчить на користь Іполитова: знатиме, що його чекатимуть винагорода й почесті третього рейху, – намагатиметься якнайретельніше виконати завдання.

Грефе натиснув на кнопку дзвінка, і в дверях кабінету з'явився унтерштурмфюрер Продль. Грефе кивнув, запрошуючи його сісти.

– Я задоволений вами, Продль, – сказав, – кандидатура видається мені придатною, гадаю, вона влаштує всі інстанції.

Продль ледь не підскочив на стільці від радості. Щоправда, він не знав, яка саме місія визначена Іполитову, йому сказали тільки, що потрібен рішучий, сміливий і розумний агент для виконання надзвичайно важливого завдання. Він перебрав їх уже десятки – Іполитов підходить найбільше, й дуже приємно, що його думку поділяє сам оберштурмбанфюрер.

– Цей тип тут? – запитав Грефе.

– Чекає, – кивнув на двері Продль.

– Давайте його сюди.

Іполитов зайшов до кабінету, виструнчився, пильно дивлячись на начальство. А в тому, що начальство високе, не сумнівався. Мундир оберштурмбанфюрера СС, підполковника по-армійському, наче не такий уже й великий чия, але тут, у Головному управлінні імперської безпеки, свої закони, і навіть всім відомий Отто Скорцені носить скромні відзнаки штурмбанфюрера.

Іполитов сподобався Грефе: обличчя енергійне, дивиться віддано, акуратний, підтягнутий.

– Сідайте, – вказав на стілець навпроти Продля. – Сідайте, гер Іполитов. Як вас влаштували в Берліні?

Іполитов задоволено всміхнувся. Двоповерховий комфортабельний котедж на околиці Берліна дуже сподобався йому. Дві спальні на другому поверсі з окремими ваннами, велика вітальня на першому з килимом на всю підлогу, бар з пляшками – не вистачало тільки жінок, але Продль пояснив, що, зрештою, будуть і вони – аби Іполитов справив враження на начальство.

– Усе дуже добре, гер оберштурмбанфюрер, – відповів зовсім щиро, – краще бути не може.

– Ми вміємо цінувати відданість, однак вимагаємо роботи, якщо хочете, віддачі.

– Цілком справедливо.

– Мені приємно, що ви усвідомлюєте це.

Іполитов не відводив погляду від видовженого обличчя есесівського підполковника. Бачив його наскрізь. Зараз почне обіцяти всякі блага, наговорить сім мішків вовни, обіцяти, звичайно, можна. Якщо виконають хоч половину, і то добре. Зрештою, все. правильно, його влаштовує й скромніший особняк, не все приходить одразу, потрібен трамплін…

– Унтерштурмфюрер, – нараз обернувся Грефе до Продля, – організуйте нам кави. І по чарці коньяку,

Продль збагнув, що його просто відсилають, але нічим не виказав незадоволення. Начальству завжди видніше, певно, він уже виконав своє завдання – далі з цим Іполитовим працюватимуть інші. І все ж якийсь хробачок ворухнувся в ньому: це ж треба, один виконує чорну роботу, інший знімає вершки. Але Продль твердо знав, що ніколи не слід виказувати свій справжній настрій – світ тримається на чиношануванні, а досягти великого можна, тільки почавши з малого, лише щасливчикам усе дається одразу, до таких Продль себе не зараховував.

Підвівся і покірно пішов по каву й коньяк – це ж треба, осити коньяк паршивій російській свині, яку Продль у душі глибоко зневажав. Але ж ця свиня справді потрібна рейхові, якщо сам оберштурмбанфюрер пригощатиме її.

Коли за Продлем зачинилися двері, Грефе мовив, уважно втупившись в Іполитова:

– Отже, ми зупинилися на тому, що вимагатимемо від вас роботи, гер Іполитов, віддачі, так би мовити, рівної вашим здібностям.

– Так.

– І ця робота небезпечна.

– Я не боягуз.