Він брів серед суботнього натовпу. Нікому не було діла до жодних фікцій. Був квітень, легенький вітерець доносив дим багать із парку, весна ще тільки вступала у свої права.

Селезньов сів на лаву і бездумно дивився вдалечінь. Що бачив там цей старіючий невдаха? Може, виховательку дитбудинку Ксеню Львівну, котра в далекому тридцять четвертому подарувала йому альбом? Таню, анастезіолога з медсанбату, яка так і не змогла обезболити свою відмову, коли він запропонував їй руку і серце? Розумних істот із сузір’я Лебедя? Гадаю, що нічого подібного капітану не ввижалося. Він важко дихав — дрімота вже брала його в свої обійми.

Поруч грався з цуценям хлопчик, на протилежному кінці лавки про щось таємниче шепотіли двоє закоханих. Вони дратували капітана, він прагнув повної самотності. Селезньов увімкнув стимулятор: “Зараз ви розлетитесь у різні боки, голубчики!” — задоволено подумав він. Та дивна річ: хлопчик, як і раніше, ганяв за цуценям, весело сміявся, а закохані дивилися одне на одного, не помічаючи нікого й нічого довкруг.

Капітан згадав, що реакція на поле може бути зворотною, і увімкнув по черзі “почуття вічності”, “демонізм”, “пафос”… Стимулятор не діяв на людей. Можливо, щось сталося? Селезньов зняв свого металізованого берета і тієї ж миті відчув дурний штучний пафос. Виявляється, стимулятор справний!

І тут ідеалістові Селезньову сяйнуло: очевидно, ніяке штучне випромінювання неспроможне увірватися у світ закоханих, який заповнений взаємним почуттям. Марними були намагання подіяти на хлопчика і навіть цуценя: вони обидва були щасливі, і цю радість не зрівняти зі стороннім лоскотанням центрів радості, як це робив стимулятор.

Значить, треба братися за куди важче завдання: починати конструювати щось таке, що б наповнювало світ людини любов’ю й самовідданістю, пафосом і драматизмом боротьби, героїкою пошуку і безконечним дерзанням думки…

Селезньов вимкнув стимулятор, тепер уже назавжди, і пішов із скверу. Щораз кроки його ширшали, наче він одержував іззовні порції невичерпної енергії, обличчя осяяла якась нова думка, він майже біг, цей літній невиправний ідеаліст Селезньов…

Я цілком міг би закінчити розповідь на цій багатообіцяючій ноті, залишивши несимпатичного Кальфонова напризволяще. Та все ж варто наостанок згадати й про нього.

Так от, Кальфонов того ж дня повернувся від іменитого невропатолога цілком заспокоєний. Той не знайшов у нього ніяких ознак хвороби (а так воно й було) і мотивував його періодичні нервові зриви стресами й перевтомою. Лікар порадив Кальфонову пройти курс лікування за системою аутотренінгу в одного із своїх колег, та Кальфонов, до якого вже повернулася його колишня самовпевненість, відмовився від сумнівних напівгіпнотичних сеансів. Єдиний слід, який залишила уся ця історія в його непростому бутті — незрозумілий страх перед однією із стін своєї квартири, — назавжди лишився родинною таємницею.

Мені зрозумілі його побоювання. Поки живуть люди, котрі, нехай на свій лад, по-дитячому навіть, наївно і невправно намагаються викоренити бездуховність, кальфоновим є чого боятися. А найбільше їм слід остерігатися сусідів-ідеалістів, мрійників, ентузіастів і фантазерів.

Струхлявіла задня стінка письмового стола з червоного дерева одного прекрасного дня розсипалась на друзки.

Стара Каневська, вигрібаючи сміття віничком із пір’я, з жалем подумала, що не лише над нею має владу невблаганний час. Ламалися, трухлявіли меблі, підлога, протікав дах — столітній будинок осідав, хилився назад, наче падав у все глибшу непритомність, але ніхто вже не звертав уваги на його біди: по всій околиці залізні богатирі-екскаватори ламали направо й наліво старі особняки, дачі часів еклектики, бараки суворих років воєнного комунізму. Увесь район підлягав зносу, і Каневську це засмутило — адже руйнували країну її дитинства.

Блідий промінчик листопадового сонця пульсував у хмарці потривожених порошинок. Похмура кімната, заставлена важкими, старомодними меблями, здавалося б, аж ніяк не підходяще місце для таємниці. І все ж вона тут була. За стіною, що розсипалась, вузлуваті подагричні пальці старої намацали тайничок, нішу, де вже бозна-скільки років лежала пласка томпакова табакерка з вигадливими вензелями на кришці, скупими ампірними візерунками, з перламутровою застібкою збоку. Всередині щось шаруділо, наче листя сухого тютюну. Чи банкноти з розкішним двоглавим орлом. Або любовні листи часів Кримської війни…

Каневська з подивом розглядала табакерку і зовсім не поспішала відкрити її, наче боялась, що таємниця одразу ж перестане бути таємницею, як тільки вона дізнається, що там лежить.

Так воно й сталося. У табакерці була пачка медичних рецептів, тонких потьмянілих аркушиків: в кімнаті запахло старими фоліантами. Каневська розчаровано дивилася на табакерку — краще б, звичайно, листи. А втім, рецепти теж непогано, тим паче старовинні. Вицвілі рядки, кольорові чорнила, різні почерки, латинь, французька, архаїчна російська…

“Термопсиса травы сушоныя истолочь довольно вступе и две щепоти праху сего в медный сосуд поместить, где воды бить должно три рюмки. По чем кипятить оное и в пору, как пузырями пойдет, опия шарик весьма малый присовокупить. Действительно будет в три дня первыя новой луны, испивать же его по осемь капель на раз, при сем яшмы камень непременно в виду держать. Великие дает зрению преимущества, то и вспять увидеть можно, что в прошлой поре…”

Рецепт трохи відгонив чортівнею. Вона з цікавістю взяла другий аркушик.