— Ти глянь, що виробляє! — не міг стримати обурення лейтенант Петрищев.

На голому асфальті навскоси виднілися дві чорні смуги — наче велетень, незадоволений кривими лініями горизонтальної розмітки, спробував стерти їх чорною гумкою.

— Тормознув перед самим поїздом. Я вже думав — ну, артист, побігаєш ти в мене за правами. Тільки рушив до нього, а він як рвоне — і будь здоров! Як йому вдалося під шлагбаум проскочити — не второпаю!

Патрульному сержантові Круку було не по собі. Мало кому з порушників вдавалося вислизнути у нього з-під рук.

— А що за машина? — спитав Петрищев.

— Закордонна марка. Сіра, низенька. Номер ДВ-23, а далі, здається, йшло нерозбірливо 45.

Лейтенант Петрищев не вірив власним вухам. Щоб Крук не запам’ятав номера порушника? Такого ще не було.

— Кажеш, це вже третє таке порушення? Чому ж раніше не доповів?

— Винен, товаришу лейтенант. Сам хотів розібратися. Та й іноземець, гадаю. Дипломат, не приведи господи.

Крук не сказав лейтенантові, що все це дуже дивно і неправдоподібно: щовечора різні автомобілі, а за кермом той самий водій, і якісь вони невиразні; номери, як правило, розібрати важко і головне — цей лунатик вислизає з будь-яких рогаток.

— Час би вже йому й з’явитися, — сказав сержант — Близько одинадцятої він щоразу тут як тут.

Крук сів у мотоцийл, перевірив двигун. Напівтемряву Сортувальної прорізали сліпучі фари.

— Ось він — королівська точність! — потер руки Крук.

Лейтенант кинувся на узбіччя й підняв свій жезл. Світло-сірий силует промчав повз нього, як метеор. На мить у світлі тьмяного вуличного ліхтаря Петрищев побачив за кермом чоловіка, який уже куняв.

— Сержанте, в погоню! Зв’язок по рації! — скомандував він.

Круків мотоцикл вилетів на дорогу. А в ефірі вже лунало: “Усім патрульним постам ДАІ і черговим машинам…”

Спочатку сержантові здавалось, що оранжеві вогні

“Плімута” наближаються з кожною миттю. Обганяючи нічні порожні трамваї, мчали вони з Петрищевим по Клочковській. Крук заблимав фарами і з жахом побачив, що втікач клює носом.

— Засинає, мерзотник! — процідив він крізь зуби.

Сержант скерував на трамвайну лінію, щоб обігнати “дипломата” і притиснути його до узбіччя. Але той, наче прокинувшись, піддав газу, за три хвилини домчав до розв’язки по окружній і вискочив на бетонку. Крук помітно відстав, хоча спідометр показував усі сто двадцять. “Повернув на Київське шосе. Там тепер має бути Полупан з патрульною “Волгою”.

Але що це? Окружна дорога раптом поширшала метрів до двадцяти, і на сусідню смугу, як здалося сержантові, сів невеликий дирижабль; втім, це міг бути звичайнісінький бензовоз. Мало що привидиться у темряві! Однак було вже не так-то й темно. Прозоре рожеве сяйво зароджувалось у похмурих листопадових небесах і осявало все навкруги.

Сержант упізнавав знайомі місця. Окружна дорога кудись зникла разом з “Плімутом”, м’яка бузкова губкоподібна рослинність вкривала землю. Спантеличений Крук поставив мотоцикла під розлогим баобабом. Із заростей губок вискочила жінка й кинулася в епіцентр рожевого сяйва. Крук гукнув її, та вона навіть не озирнулась. Йому стало не по собі.

Сержант дістав портативну рацію, та в цю мить з-за горизонту з’явився велетень у нарукавниках і громовим голосом став про щось питати у симпатичного дідка, що сидів за письмовим столом. Жінка палко захищала його. Довкола голови дідка, наче німб, неначе хмарка комарів танцювали стовпці цифр.

У дідкові Крук упізнав порушника, та підступитися до нього не міг: морська хвиля понесла в туманну далечінь невеликий шафоподібний ковчег з бухгалтером, а на чистому небі вже проектувалося табло портативного калькулятора, на якому з’явилися зелені літери: “Клюєв — дурень!”

— От так влип! — подумав сержант з прикрістю.

Він раптом збагнув, що розгулює по підвіконню, широкому, наче тротуар, між величезними горщиками з кактусами. Ні мотоцикла, ні рації ніде не було видно.

…Бухгалтер Сорока вже давно солодко похрапував, згорнувшись клубочком під атласною ковдрою, а похмурий сержант Крук все ще намагався виплутатись з лабіринтів чужого сну, куди закинула його нелегка й небезпечна міліцейська служба.

Він узяв мене за підборіддя і став роздивлятися очі. Трохи згодом мовив:

— Кепські справи, одразу видно.

Я був переконаний, що з зором у мене все гаразд. Сорок п’ять років стукнуло, а про окуляри і думати не думав. Та спеціалісту, звичайно, видніше.

Клацнув вимикач — і в напівтемному кабінеті засяяли, як екрани з магічними письменами, дві іспитові таблиці. Лікар звелів дивитися на них. Я бачив усі літери аж до третього рядка знизу, далі йшла така дрібнота, що розпізнати її міг хіба що легендарний Соколине Око. Куди вже краще?