Та незважаючи на це, лікар запросив мене на кушетку і уважно обстежив. Довго водив над обличчям своїм гострим, як воронячий клюв, носом. Чимось закапав очі, помасажував скроні, а відтак посадив мене перед апаратом з червоними присосками. Підвів їх мені до очей, увімкнув апарат. Я сидів, наче кінь у шорах, а лікар розпитував і записував — вік, професію, сімейний стан, звички, алкоголь, куріння…

— У вас змалечку такий зір? — пильно глянув на мене.

— Який? Ви, лікарю, говорите так, наче у мене катаракта. А я зроду-віку на очі не скаржився.

— Даремно, даремно… Основна функція зору у вас ледве визначається.

— Я бачу дорожній знак за три квартали…

— Це для зору не головне. Це все одно що сказати, ніби основна функція руки — дотик.

— Я що — дальтонік?

— Не в цьому річ. Дещо ми сьогодні виправимо. На мій погляд, у вас дуже потужна система зору, бачення, однак повторюю — блокована від народження. Ця штукенція зніме блокаду. Можливо, обійдеться одним сеансом. Він підійшов до мене, вимкнув апарат і відвів присоски. Я подивився довкруг — жодних зорових змін. Шарлатан, та й годі!

До кабінету вже заходив інший пацієнт. Роздратований, я вийшов на вулицю. Був уже полудень, вересневе сонце на і мить осліпило мене. Коли я розплющив очі, одразу збагнув, що бачу інакше!

Було таке враження, наче пласка, стерта чорно-біла фотографія ожила, стала кольоровою, об’ємною і рухомою, вражаючи деталями. Знайома вулиця здалася мені грандіозним руслом глибокого каньйону, утвореного двома рядами височезних будинків, їхні плоскі фасади, сполучаючись, як величезні кольорові соти, створювали таку складну геометричну гру, що у мене запаморочилась голова. Просто перед моїм обличчя злегка гойдався розлапистий листок каштана. Він загіпнотизував мене вишуканим симетричним ажурним опахалом, якого вже торкнулася осінь.

Уздовж вуличного русла мчали автомобілі — блискучі металеві істоти. Я був вражений. Я знав вулиці по назвах, будинки— по номерах, відрізняв вишню від горобини за формою листочків, міг за самим лише силуетом сказати, якої марки автомобіль. Але так я не бачив їх ніколи. Я крутив головою, як школяр на гонках по вертикальній стіні.

Мене заворожила металева брама — раніше вона була для мене лише ворітьми, через які я входив до парку. Чавунна кришка люка на тротуарі також привернула мою увагу: опуклі літери, відполіровані тисячами підошов, таємниче сяяли на запиленому дискові. Раніше я помітив би люк лише в тому випадку, коли б він був відкритий — можна оступитись.

Ось так, зупиняючись на кожному кроці, брів я додому. Не скажу, що все довкола виглядало таким досконалим, як каштановий лист чи, скажімо, автомобілі. Будинок з колонадою, що стояв на перехресті, густо обліплений грубими бетонними скульптурами, прикро вразив мене своєю потворністю. До сьогоднішнього дня я знав лише, що в ньому міститься Академія мистецтв. Вигляд річки в кам’яному обличкуванні, що несла свої чорні, мертві води, з намулистим дном, в якому застряли пляшки й різний непотріб, змусив мене спішно одвернутись.

Прийшовши нарешті додому, я, не роздягаючись, упав на ліжко. Калейдоскоп болісно-яскравих вражень закрутився переді мною й розсипався, як гроно фейєрверка. Я заснув.

Ганна стояла біля ліжка й з огидою дивилася на мене. Я завжди вважав, що моя дружина-красуня. Зараз я бачив перед собою випещену жінку, котрої вже торкнулася невмолима старість, з обличчям жадібним і солодкуватим водночас, вкритим товстим шаром косметики, на якому застигло здивування.

— Ти що, п’яний? З ногами на ліжку!

Спальня завжди була її святилищем. Я розгледівся. Згідно з моїм новим розумінням це було втілення дорогої низькопробності. Я вибачився й підвівся. Пройшов у ванну, зазирнув у дзеркало, сподіваючись на дальші переоцінки, однак усе виявилось не таким уже й поганим: на мене дивився чоловік середніх років, позбавлений індивідуальності, — такі обличчя забуваються вмить. А я й не підозрював, що у мене вигляд типового: формаліста. Вважав себе оригіналом, неповторною особистістю.

Ну й клопоту завдав мені цей окуліст, думав я, заходячи в кімнату. Раніше я знав, що живу в найкращому районі міста, що умови у мене чудові. А зараз навіть вид з вікна на задвірки буквально образив мене.

Погляд зупинився на папці з репродукціями імпресіоністів, що їх останнім часом колекціонувала дружива. Я завжди кпив з неї — імпресіоністів та й усіх інших художників мав за ніщо. Я розкрив папку — і забув про все на світі. Дружина ледве відірвала мене від цього заняття — настав час вечеряти.

Ми їли й дивились телевізор. Почалась моя улюблена розважальна програма. Уже з перших кадрів зрозумів, що це дешева фальшивка, вимучена від початку до кінця, із заяложеними дотепами й нудотними пісеньками. Засмучений, я взяв свою тарілку й подався на кухню (Ганна не дозволила мені вимкнути телевізор) і там уже доїв вечерю, не підводячи погляд від тарілки, аби не побачити щось іще.