Слід сказати, що Селезньов намагався не винаходити велосипед, він працював у руслі гіпотетично розвинутої версії, за якою різні центри мозку можна збуджувати дистанційно електромагнітним полем дуже спеціалізованих параметрів. Ясна річ, капітан, як і всякий альтруїст, випробовував дію свого підсилювача на собі. У цьому полягав методологічний прорахунок його починання. Селезньов вважав, що його власний психічний лад мало чим відрізняється від психіки будь-якої людини, як, скажімо, польова радіостанція Р-104 від станції Р-105. І коли його стимулятор почав створювати слабке поле на зразок “патетик” — так назвав капітан стан високої духовності, — він страшенно зрадів і справедливо відзначив, що дальша ефективність приладу залежить лише від збільшення або зменшення його потужності й точності настройки.

Селезньов, як ми вже казали, погано знав людей. Він навіть подумати не міг, що оптимум його духовного стану може відповідати найнижчому емоційшому рівневі іншої людини. Тією іншою людиною, психічним антиподом Селезньова і був Кальфонов. А Селезньов і не підозрював про його існування; він взагалі не думав про окремих людей— ідеалісти думають лише про людство в цілому.

Цікаво, що зіткнення їх доль відбулося, так би мовити, заочно. Типовий випадок для нашого часу, коли роками можна жити поруч з людиною і нічого не знати про неї або ж знати не більше, ніж про гаданих жителів сузір’я Лебедя.

Після перших випробувань свого приладу Селезньов вніс значні зміни у схему, подбав і про його мініатюризацію, бо ж хіба схоче хтось возити заради свого духовного комфорту шістдесят кілограмів радіоапаратури на тачці?

Капітан перейшов на мікросхеми, а на великому стимуляторі відпрацьовував ескізні емоційні наводки. Він прагнув зробити зовсім маленький прилад, завбільшки з портсигар, який давав би увесь спектр високих людських почуттів — від глибокого стану світової скорботи до моцартівського торжества. Але переважно він мав працювати в режимі радості й спокою.

Поки Селезньов препаював схему, Кальфонов уже позбувся хандри і з подвоєною енергією зайнявся своїм добробутом. У світі благ було ще чимало такого, що не належало йому. Кальфонов вдало скуповував одні речі і вдало збував інші.

А капітан займався своїм, тепер уже мініатюрним стимулятором. Це аж ніяк не позначилося б на самопочутті Кальфонова, коли б капітан випробовував свій прилад там, де й першого разу, — радіус дії поля не перевищував двох метрів. Але на тому місці тепер знаходився перший, великий стимулятор, і він змушений був збирати свого кишенькового генератора на тумбочці у передпокої — єдиному вільному місці. Як на гріх, тумбочка ця знаходилася якраз навпроти крісла, в якому Кальфонов у своїй квартирі щовечора всідався дивитись телевізор.

Цього вечора йшло щось багатосерійне, лубочне. Кальфонов завжди терпляче ставився до такої нуди, бо вважав, що хороше кольорове зображення здатне замінити художні достоїнства. І раптом вія відчув, що усе його єство охоплює нездоланна злість, лють.

— Доки крутитимуть таку погань! — заревів він несподівано на всю квартиру і ледве стримався, щоб не пожбурити у телевізор попільницею.

Звідки йому було знати, що саме в цю мить Селезньов відпрацьовував на собі індукцію “олімпійський спокій” (як ми вже казали, психотяпи сусідів були діаметрально протилежними).

— Що це ти, Ніко, тобі ж учора так сподобалася серія, — несміливо сказала дружина.

І саме з цієї фрази розгорівся у квартирі Кальфонова грандіозний скандал, подробиці якого не станемо описувати, занадто вже вони неприємні.

Очевидно, окремі імпульси поля досягли й безневинної дружини Кальфонова, бо ж несподівано для самої себе зважилась вона заперечити чоловікові театрально-драматичним тоном.

Сварка не припинилася й тоді, коли подружжя покинуло передпокій, а отже, і зону дії стимулятора, за інерцією вона тривала ще досить довго.

Селезньов чув, як вібрує від криків залізобетонна перегородка, і гадав, що його прилад покладе край усім скандалам і сваркам.

Іншим разом він перевіряв роботу стимулятора в режимі “зосередженість, що передує великому осяянню”. Кальфонов у себе в кімнаті читав газету “Футбол — хоккей”. Якоїсь миті він відчув настійну, як комариний писк, веселість, вулкан глумливого гумору заклекотів у ньому, вихлюпуючись назовні. Насамперед віа порівняв уславлену хокейну команду з затурканими жуками-гнойовиками. Для футболістів знайшлося ще краще порівняння. Затим настала черга домочадців. Усе це вів робив, з величезним задоволенням, захлинаючись від сміху, дриґаючи ногами, надриваючи чималенького живота. Дружина й донька з тривогою і переляком дивилися на нього. Нарешті глава сім’ї, жовчно посміхаючись і чортихаючись, пішов спати.

— Він що, випив? — спитала стурбовано донька.

Мати лише стенула плечима.

Стимулятор ставав усе досконалішим, і невдовзі Кальфонову вже не було життя через психічні потрясіння, що надходили від сусіда. То він ставив під сумків усе своє життя (Селезньов працював у режимі “горде усвідомлення достоїнства й сили”), то знемагав від почуття страхітливої безнадії (у Селезньова йшла “світла віра в людяність і власну значущість”), то йому хотілося вовком вити від безпричинної туги і смутку (у Селезньова настала черга “нірвано”). Найгіршим було те, що ці почуття могли мати реальну підоснову. Кальфонов був далеко не дурень і в глибині душі підозрював, що речове благополуччя може легко стати фікцією. Капітан своїми пробними сеансами змушував Кальфонова зазирати в ці заборонені глибини. Таким чином, до моменту, коли Селезньов завершив роботу над стимулятором, Кальфонов був на грані психічного помішання.