Шрифт:
— Невдовзі вони передаватимуть повітряні тривоги, — сухо мовив Гутков. — До початку війни трохи менше місяця.
Диктор замовк. В динаміку почулося сухе уривчасте булькання, наче кипіло, піднімалось безбережне море багна, яке от-от затопить усю Європу.
Ваня Кит, струсивши з себе відчуття невідворотності того, що відбувалося (відбулося? відбудеться?) в цьому минулому-майбутньому 1939 році, сів за пульт. Гутков навіть не питав, що він збирається робити, — Іван хотів за всяку ціну, будь-яким кодом оповістити Катовіце-39 про акцію “Консерви”, що планувалася в містечку Глейвіц. Про агресію. Про другу світову війну.
Гутков підійшов до нього, поклав руки на плечі. Сказав тихо:
— Я розумію тебе, Ваню. Це тепер важливіше, ніж наш зв’язок у часі. Тебе можуть не розшифрувати, не зрозуміти, тобі можуть не повірити взагалі, але треба, необхідно спробувати. Та я зараз не про це… — Він помовчав, підбираючи слова. — Ти розповідав мені, що твоя мати була евакуйована і познайомилася з твоїм батьком в Іркутську після його демобілізації. Ну, і так далі. Я ось до чого все це веду: твоя поява на світ обумовлена війною. Зрозумій, якщо твоя передача досягне мети, все, можливо, піде іншим шляхом. Але для тебе в тому майбутньому вже не буде місця. Я хочу, щоб ти це збагнув.
“Не буде його, Івана Кита, радіолюбителя, спортсмена, старости курсу? Не буде зустрічей з Галинкою? Не буде його взагалі — життєрадісного хлопця на самому початку чесного, світлого шляху? І, можливо, не буде другої світової війни…”
Іван, не вагаючись переключився на передачу і знайшов потрібну частоту…
В дорозі
Мати добре закутала хлопчика, і вони вийшли на вулицю. Передмістя вже спало, лише десь далеко валував недремний собака. Вони спустилися східцями із плитняку. Попереду, в тьмяному освітленні нечастих ліхтарів, виднівся довгий тротуар.
Хлопчик, як завше, йшов попереду і, задерши голову, дивився на небо.
— А на тому малюнку не так. — Він несподівано зупинився і обернувся до матері, вона ледь не налетіла на нього. — Там цяточки з гострими шпичечками.
— А-а, он ти про що. Це дуже стара книжка. Так колись зображували зірки. З промінчиками.
— Зірки? — здивовано запитав хлопчик. — Ти ніколи мені про них не розповідала.
— Ще розповім. Завтра, коли увімкнуть день.
— У тій книжці написано, що день не вмикався, а наставав.
— Це майже одне й те саме… Скажи, нащо ти взяв цю книжку? Тато дуже гніватиметься, коли дізнається.
— Я сам йому скажу. І попрошу, щоб розповів мені, коли ти не хочеш.
Якийсь час вони йшли мовчки повз похмурі сплячі будинки, які ледь вгадувались у мороці. Врешті хлопчикові, мабуть, набридло мовчати.
— І вони світились? — запитав він у матері.
— Хто — вони? — Жінка вже загубила ниточку розмови, думаючи про своє. — Ах, зірки? Звичайно. Тільки неяскраво.
— Слабше, нілі оці ліхтарі?
— Набагато.
— Слабше, ніж; лампи у теплицях?
— Звичайно.
— Слабше, ніж денні світильники?
— І порівняти не можна.
Хлопчик замислився.
— І від них не було ніякої користі?
Він уже звик, що все довкола приносило якусь користь, було на найсуворішому обліку, тепло і світло — особливо.
— Ніякої, синку, — неуважно відповіла мати.
— Все одно… — зітхнув хлопчик, — це було, мабуть, дуже гарно.
— Не знаю… Уже давно нема тих людей, котрі бачили їх. Зірок було багато…
Жінка невизначено махнула рукою у бік тьмяної заграви над горизонтом, в якій крижинами проступали численні прозорі остови теплиць. Від світної хмари тягнувся в зеніт тонкий, ледь помітний промінчик. Жебоніла вода — в теплицях увімкнули дощ.
— А це що? — запитав хлопчик, кивнувши на промінчик.
— Це наш інверсійний слід, — відповіла мати.
— Інве… іне..?
— Цей слід ми залишаємо за собою, коли летимо в порожнечі.
— Але ж ми нікуди не летимо!
Хлопчик розсердився. Він подумав, що з нього кепкують.
— Тобі так здається, синку, — ласкаво сказала мати. — Насправді ж ми летимо. З жахливою, величезною швидкістю. Ми витрачаємо на це майже всю свою енергію. І, напевне, надаремно.
У материному голосі хлопчик вловив стримувану гіркоту.
— Чому надаремно? І навіщо нам летіти? Адже нам і так добре, правда, мамо?
— Ні, маленький. Ми мусили полетіти, щоб урятуватись. Там, де ми жили колись, усе мало загинути — сонце, зірки, цілий світ…
— О-о! І ми вчасно втекли?
— Так, мій хлопчику. Але наша енергія вичерпується, а нам треба дістатися ген до тієї плямки. Вона зветься Другою метасистемою.