Восьмої дісталися надвечір. Розвантажуємось, ставимо палатку, місце для бурової шукаємо. За роботою нашому Сашкові начебто не до рапсодій. А як стали бурити, побут налагодили, розпакували бібліотеку, шахи, доміно — тут і він свою кеадрофонію дістав, умостився перед колонками і дивиться. Вірите, сидить, як над небіжчиком. Ящик відкрив — там у нього магнітні стрічки — усе збирався диски свої переписати, та при нашому мандрівному житті хіба вгадаєш, коли це зробити краще? Хлопці лише перезирнулись, а епідеміолог Дзюба трохи згодом сказав, що треба щось робити.

А чим тут зарадиш — сімсот кілометрів тайга, як у пісні співається, та й платівки свої він збирав усе свідоме життя, рідкісні, каже, були, унікальні. Працюємо ми собі на восьмій: зйомка, зразки грунту, гідрологія. Дзюба нишпорить рідколіссям, іксодових кліщів своїх вишукує, одне слово — комплексна пошукова партія за роботою.

Самохвалов (він у нас і мерзлотник, і геолог, і топограф) парку усім влаштував — за тиждень відпрацювали восьму. Олександр знову шле радіотелеграму начальству, щоб вертоліт прислали. У відповідь — нічого втішного: гасять пожежу, вогонь розростається, палають сотні гектарів лісу. Та воно й не дивно: спека, як у пустелі. Не віриться, що ми в центрі Східного Сибіру.

Вимушений простій у нас. До решти позицій плавом не дістатися. Сидимо ми одного разу, козла забиваємо на нашому складному столику, аж у голові шумить. Федя-механік щось насвистує собі під ніс. Сашко лежить в шезлонзі і кольоровими фломастерами ліниво вимальовує якусь схему з журналу “Радіо”. Аж раптом стрепенувся:

— Федоре, ти що це насвистував щойно?

Механік глянув на нього:

— Що? А нічого, дурниця якась у голову влізла.

Сашко насупився.

— Ніяка це не дурниця, а Вольфганг Амадей Моцарт. Квартет мі-бемоль мажор, К-458 “Мисливський”.

У Федора очі на лоба полізли. Він і не підозрював, бідолаха, що насвистує таку премудрість.

— Але скажу тобі, страшенно фальшивиш, та головну тему я усе-таки впізнав. Де ти слухав Моцарта?

— А хрін його знає, — ударив Федя доміно по столу. — В гуртожитку у технікумі наслухався. Бувало, до екзаменів готуюсь, а хлопці гармидер зчинили — спасу нема, ну, візьму динамік під саме вухо, увімкну шосту програму, там завше цю музику передавали, дам повен звук — і вчу собі кінематику, динаміку, політекономію… Прекрасно зосереджує, скажу я вам.

— А-а, — розчаровано мовив наш меломан.

— Одне догано, — продовжував Федя, обдумуючи ситуацію на столі, — з того часу всі ці етюди, увертюри, сонати, балети, сюїти, арії, симфонії засіли у мене в голові, так і бродять, наче закваска. Заважають — страх! — і оглушливо закінчив гру.

Сашко на те йому ні слова. Цілий день на річці пропадав. А ввечері довго балакав про щось із Дзюбою.

Дзюба — спеціаліст з вірусних захворювань, передусім кліщового енцефаліту. За програмою досліджень йому належало обстежити всі точки на енцефалітну небезпеку. А ще — виявити залишкові симптоми перенесеного захворювання у місцевого населення з допомогою “прямої ревізії головного мозку шляхом локально сфокусованого хвильового щупа на частотах нормальної активності кори”. От як ця штукенція іменуєтсья. Цей щуп начебто дає йому повну картину будь-якої ділянки мозку. Він уже обстежив ним кількох мисливців-промисловиків, Самохвалова. Пропонував і нам, та ми відмовились. Боязко якось давати прощупувати свій мозок навіть найлегшим доторком.

Так от, причепився до Дзюби наш Олександр. Почав здалеку: мовляв, яку інформацію дає цей хвильовий палець? Яка там схема, електроніка? Які ділянки кори як спеціалізовані? Одне слово, поставив собі хлопець за мету дісталися до того музичного багатства, яке осіло у Федоровій голові.

— Розумієте, Микито Олександровичу, я його не раз слухав. — (Треба сказати, що з того часу, як Сашко вперше почув Федорове насвистування, він нипав за ним слідом і дослухався до найтихішого мугикання.) — Фальшивить він у мелодії, моделювання звука нікуди не годиться, контрапункт не простежується, а от темперація досконала, та й дух твору він передає абсолютно точно. Та ви самі послухайте!

Федір копирсався у движкові, меланхолійно щось насвистуючи. Сашко визначив: фантазія-експрес до-дієз мінор Фридерика Шопена. Федір погодився обстежити свою “музичну шкатулку” Дзюбиним щупом за умови, що він вийме усю цю класику з кори головного мозку.

— Набридла за двадцять років, як гірка редька! Скрипочки, віолончелі кляті, фаготи, валторни, пропади вони пропадом! Я, може, цю. вільну ділянку мозку для діла справжнього використаю. Рацуху якусь придумаю з механіки, — казав він.

— Навряд, — зауважив на те Дзюба. — Ця ділянка мозку виключно для музики. Просто вона у тебе навдивовижу містка.

Отже, вирішили вони списати з Федорових звивин усю цю поліфонію, що не давала йому спокою. Змонтували рекордер — гібрид підсилювача, магнітофона, звукових колонок і Дзюбиного енцефалоскопа. Морочилися з ним удень і вночі, навіть Самохвалов, дивлячись на них, схвально кивав головою: цінує в людях одержимість, сам такий.

Зрозуміло, не одразу все пішло у них гладко. Спочатку динаміки ледве шипіли в кутках палатки. Та Сашко, незважаючи ні на що, страшенно радів: перешкоди, мовляв, усунути — це справа техніки, зате відповідність оригіналові — виняткова.