— Ми можемо розраховувати лише на робітників і частину інтелігенції.

— Не тільки. Усім допік цей режим. Країна готова до революції.

— І до фашизму, — докинув високий.

— Ти, Ліно, песиміст. Та частина мерзоти, що зараз є в країні, буде легко придушена здоровими силами. Коли розмірковувати так, як ти, то багато наших завдань…

Я одвернувся до стіни. Неголосна бесіда змовників заколисувала мене, біль поволі стихав. Треба було відпочити, дочекатися ранку і назавжди покинути цю тривожну реальність з безчинствами й насиллям. Те, що вони підібрали мене під час розгону демонстрації, було лише актом інстинктивної людяності.

Коли я прокинувся, Ліно (він був господарем квартири) мив посуд у щербатій раковині біля дверей. На вулиці йшов дощ. Я сів на ліжку й огледів кімнату, шукаючи поглядом портфеля. Мені не терпілося якомога швидше вибратися з цієї неспокійної, незатишної країни. Ліно помітив мій погляд.

— Ваші речі на полиці. А портфеля узяв Чіп, щоб перенести дещо. Він вам його поверне.

Чекова книжка в портфелі, у потайній кишені. Із сорока виділених мені реальностей, у більшої частини, був грошовий обіг, навіть в Анга, яку я облюбував. Втрачати чеки не хотілося. От так діла! Спочатку тебе рятують, потім ти стаєш довічним боржником рятівника. Я погладжував табло в кишені. Може, плюнути на портфель? У Космі вже давно скасовано гроші… І ніщо не зв’язуватиме мене з прогнилим світом Імперії. Адже Нестор попереджав — це небезпечна реальність.

Врешті, табличка перехідника зі мною. Будь-якої миті я можу уникнути можливих неприємностей (я сподівався, що вчорашній збіг обставин більше не повториться). А оскільки мені доводиться чекати Чіпа, то чи не спробувати розшукати його самому?

— Де можна знайти Чіпа? — спитав я у Ліно.

— Ніде. — Ліно, очевидно, не довіряв мені. — В Меласі, в Турку, біля заводів. У різних місцях. За ним стежать.

— Хто?

— Охранка. І жаби.

— ?

— Люди хунти. Хунта засікає наших активістів.

— Як же ми тоді з ним стрінемося? Мені час іти.

Ліно підійшов до мене. Зблизька він виглядав молодшим, ніж здалося спершу. Вуса приховували свіжий рожевий шрам над губою. Він витер фартухом руки.

— Ну що ж. Я скажу вам, де Чіп. Та він і сам просив мене про це, але я проти такої довіри. Перший зустрічний… А може, ти, — він раптом зиркнув на мене з підозрою, — підісланий ними?

Я поклявся, чим міг, що я не з охранки і не з жаб. Навіть розповів йому про мету свого перебування тут. У двох словах. Мабуть, це переконало його, хоч від мого пояснення про численні реальності він відмахнувся, як від надокучливої мухи.

— Ви просто-напросто містик, зараз багато таких розплодилося, — сказав Ліно. — Ну й діла! Земля перевертається, а він у цьому кавардаку хоче відшукати свою бабу! Навіть не її саму, а хоча б схожу на неї!

Він наче потішався наді мною. Я вирвав у нього з рук свою табличку, яку демонстрував для більшої переконливості. У мене вдома нікому б і на думку не спало кепкувати з священного почуття, яких би форм воно не набувало.

— Ідіть у Меласі, на Фонтанну, там на куті є забігайлівка, її всі знають. Пройдете головним залом і кухнею на склад. Скажете — до Чіпа. Давайте!

— Дякую за притулок! — злегка вклонився я Ліно і за звичкою поліз до кишені, та тут же згадав…

Ліно зрозумів мій жест.

— Не треба. Якщо ви чимось зможете прислужитися революції — це окупить усе. Візьміть парасолю, надворі дощ.

Ці люди вважають, що все має бути підпорядковане їхній революції. Я вийшов на вулицю. Сіра бруківка, залита водою, безлюдна. Поодинокі постаті стриміли у підворіттях будиночків, що скидалися на нетрі. Вітер шматував мокрі плакати. Тут були зовсім інші заклики; мабуть, в охранки не дійшли руки до цих місць.

Я швидко крокував мокрим тротуаром. Постаті у підворіттях вітали мене характерним жестом — піднятим угору стиснутим кулаком. Напівзабутий символ солідарності. Я збагнув: учора багато хто бачив, як мене, оглушеного гумовою кулею, ніс на своїх плечах Чіп та його товариші. Видно, Чіп був тут відомою особою. І тепер безробітні приймали мене за активіста. Я всміхнувся і відповів на їхнє привітання.

Меласі виявився похмурим заводським районом. Тут було так само безлюдно, лише біля деяких воріт стояли пікети. Хоч я й мав парасольку, все ж добряче змок, поки дістався Фонтанної. Невдовзі побачив і забігайлівку — на ґанку, широкому, наче паперть, стояли молоді хлопці, начебто просто так собі, однак, поки я дійшов туди, три чи чотири велосипедисти під’їхали до ґанку і після короткої розмови продовжили свій шлях. “Зв’язкові”, — здогадався я.

Намагаючись триматись якомога невимушеніше, я вчинив так, як наказав мені Ліно; біля складу мене перепинив веснянкуватий чолов’яга і міцно потис руку. Всередині довгого складського барака було людно, за низьким стелажем, перетвореним у стіл, жваво сперечалися робітники у зелених спецівках.

— Це товариш від Чіпа, — відрекомендував мене веснянкуватий. Усі замовкли. Я пройшов до столу. Чіпа не було, видно, сталася помилка. Мій провідник не зрозумів мене (я ще погано володів діалектом) і вирішив, що я-повноважний представник Чіпа. Треба було пояснити, що це непорозуміння.