— Вони, звичайно, нічим не відрізнялись од, нас, — насмішкувато перебив Сем.

— Уяви собі.

— І що ж вони тобі казали? — скептично запитав

Хендриксон.

— Розмова була коротка, — Джозеф не реагував на кпини приятеля. — Вони попросили, щоб я більше не друкував про них інформацію.

— І ти, ясна річ, погодився?

— А що мені лишалося робити?

— Як це — що? Ти мене дивуєш. Коли це все правда, то було б справжнісіньким безглуздям не писати про таку сенсацію.

— Справа в тому, що вони обіцяли, тільки-но закінчать свої експерименти на Землі, завітати до мене, щоб якось віддячити за мою мовчанку.

— І що ж ти хочеш у них попросити?

— Я думав поновити книгодрукування на планеті.

— Ну й ну!.. — присвиснув Хендриксон. — А вони тебе зрозуміють?

— Гадаю, що так.

— У тебе є якісь підстави цього сподіватись?

— Так. Схоже, що писання у них в пошані.

— Тобто?

— Під час нашої розмови вони користувалися такими ж блокнотами і самописками, як наші предки.

— Чого ж ти хочеш від мене?

— Насамперед я хотів би заручитися твоєю підтримкою.

— Вважай, що ти її вже маєш. Що далі?

— Треба хоча б на місяць відтягнути закриття газети.

— Не розумію, що це дасть. Ти щойно сказав, ніби вони твої боржники. Нехай вони і допомагають.

— Невже ти думаєш, що вони за нас вирішуватимуть наші проблеми?

— Ти мене геть заплутав.

— Нічого схожого. Вони не підуть на пряме втручання у справи чужої цивілізації. Розумієш — пряме, — по складах повторив це слово Джозеф. — Обіцянка віддячити мені зовсім не означає, що вони одразу кинуться виконувати бозна-які забаганки.

— Виходить, ти хочеш якось інакше використати їх?

— Саме так.

— Що ж маю робити я? — Хендриксон був заінтригований.

— Повторюю: ти повинен домогтися, щоб газету залишили принаймні на місяць. Зв’язки у тебе є. Всі права на публікацію матеріалів, пов’язані з інопланетянами, повинні бути зареєстровані тільки на мене. Тобто вся інформація, яка стосуватиметься ЇХНЬОГО перебування на Землі, повинна з’являтися тільки на сторінках “Тіволі”. Зробити це неважко. Ніхто нічого не зрозуміє, а коли зрозуміє, то буде пізно. Урядові доведеться збільшити тираж газети, відкрити новий журнал і т. д.

— Непогано задумано.

— Мені теж так здається. Сьогодні я надрукую в “Тіволі” замітку про появу космічних пришельців (фальшивку, звісно). Однак певен, що вони неодмінно відгукнуться. І тоді я розповім їм усе. Гадаю, що вони і справді підуть на деякі поступки. Адже цього вимагатиме престиж друкованого слова. Ніякої мови про їхнє втручання в наше життя не буде. Вони лише морочитимуть землянам голови, час від часу викидаючи якісь коники, про які писатиме тільки “Тіволі”.

— Ну що ж, в такому разі — вперед! — Хендриксон присунув до себе телефон і взявся влаштовувати справи з газетою…

На другий день “Тіволі” надрукувала повідомлення під сенсаційним заголовком: “Чужинець випив каністру бензину”.

Повідомлення було коротке:

“Стетсон-Сіті. Штат Айдахо. 20 серпня 211… року (по відеотелефону). Жителі цього невеличкого містечка стали свідками появи невідомого космічного апарата. Ніхто тепер не сумнівається в існуванні космічних пришельців.

Невідомий предмет кулястої форми завис над фермою містера Балморса. На подвір’я ферми скинули трос, по якому спустився невідомий. Перевернувши все догори дном, він натрапив на каністру з бензином, яку тут же осушив. У містечку панує занепокоєння”.

Весь тираж “Тіволі” негайно розійшовся. В редакції не вщухали телефонні дзвінки. Джозеф не встигав відповідати на запитання.

Те саме було і в наступні дні. Газета виходила з новими й новими повідомленнями:

“Офіційна заява губернатора штату Техас”.

“Жителі Крайтона не вірять небилицям”.

“Міністерство ВПС знову почало цікавитися природою НЛО…”

Читачі з нетерпінням ждали кожного чергового випуску…

На екрані з’явився напис “Кінець”. І почувся голос диктора: “Ви дивилися першу серію фантастичного фільму “Коли з’являється чужинець”, виробництва кінокомпанії “ФОКС XXI СТОЛІТТЯ”.

Наполоханий появою людей, пекарі вискочив із заростей і помчав берегом річки. Від несподіванки Аугусто зупинився, але за мить підніс вінчестер і, майже не цілячись, тричі вистрілив. Встиг помітити, що влучив, — дикий кабан підскочив, завищав од болю і щосили дременув у хащу. Аугусто і Вайкапа кинулись за ним, але незабаром повернулись: сліди пораненої тварини вели в глиб сельви, а потикатися в сутінках у цей непролазний вологий ліс було небезпечно. Розчаровані, вони почали спускатися до річки. Коли до води лишилося метрів двісті, Аугусто, зачепившись за корінь пальми, покотився по схилу, всіяному дрібним камінням.