— Шкода. А може, все-таки ознайомишся з нашими умовами? — зв’язковий подав Кеткарту складений вчетверо аркуш паперу.

З Каяни дістатися до Сан-Лоренцо можна було тільки пароплавом. Але для цього треба ще було потрапити в Пара-Крус, звідки починала свій біг одна з приток найдовшої в світі річки. Три дні змарнував Френк, поки опинився на борту “Васко да Гами”. Миль двадцять трясся на найупертішому в цілому світі мулі, їхав на попутних машинах. Але здебільшого виручали власні ноги. Як би там не було, Кеткарт пройшов майже сто миль, перш ніж ступив на заяложену палубу старого пароплава. Рівно через двадцять хвилин відчалили.

Френк знову перевтілився у геолога-американця, який пробує щастя в пошуках дорогоцінних каменів. Великих акторських здібностей це не потребувало. Кеткарт, по суті, лишався тим, ким був насправді, коли не брати до уваги завдання, що дала йому організація.

Щоб уникнути зайвих розмов, він узяв квиток в одномісну каюту першого класу й одразу ж заходився приводити себе в належний порядок. Тепер критись не було чого. Френк згорнув одяг, який кілька днів справно служив йому, зв’язав і викинув через ілюмінатор. Надів цілком пристойний костюм, взув майже нові армійські черевики — все це він купив за п’ятнадцять доларів у помічника капітана. Помічник нічим не виказав здивування. Американці завжди здавалися йому трохи несповна розуму. В усякому разі, тепер Френк і справді міг зійти за стопроцентного грінго [18] навіть тут, на борту старезного пароплава, не кажучи вже про непролазні хащі південноамериканської сельви.

З листа, якого дав Френкові зв’язковий, він дізнався, що дозвіл на пошуки алмазів та смарагдів у резервації Ель-Грасо вже є. Відповідні документи, оформлені на його ім’я, мав одержати у представництві радіокорпорації “Коламбіа бродкастінг систем” в Сан-Лоренцо. “Коламбіа” тільки в цьому штаті мала сорок тисяч гектарів землі. Років десять тому зірвиголовам з Техасу вдалося придбати величезну площу за чисто символічну суму — 140 старих крузейро, саме стільки тепер коштувала кулькова ручка. Свого часу навіть офіційна газета “Жорнал ду Бразіл” змушена була виступити з протестом проти незаконної купівлі державної землі (щоправда, Сан-Лоренцо і прилегла територія в радіусі п’ятдесяти миль усе ще номінально перебувала під контролем законного уряду — цьому сприяли деякі зацікавлені особи з Західної Німеччини, і “вільне” місто Сан-Лоренцо поки що лишалося центром німецької колонії в цьому штаті). Формально місто мало власний муніципалітет, але фактично тут усім заправляли вихідці з північного континенту і ті, хто тридцять років тому хизувався в чорній уніформі із свастикою.

В представництві радіокорпорації працювала своя людина — колумбіець Енріко Алвес. Він забезпечував офіційну частину майбутньої операції. Алвес відав видачею різних документів, і від нього залежало багато. Саме він мав надалі постачати Френка потрібною інформацією через уже знайомого йому Арміндо — вагонного “кота”, що на деякий час лишився в Каяні, щоб отримати додаткові інструкції від Аугусто Маркеса. З цим лікарем Френк познайомився в Мехіко, заздалегідь почувши про нього чимало цікавого.

Аугусто Маркес майже три роки жив серед індіанців племені порейя в Бразілії, але майже не виїжджав з їхньої резервації Ель-Грасо поблизу Сан-Лоренцо. До містечка навідувався тільки тоді, коли кінчалися медикаменти. У нього з’явилось багато друзів серед місцевих жителів. Усі знали — сеньйор Аугусто робить тільки добро: лікує хворих, навчає грамоти дітей. В очах індіанців це був справжній чарівник. Воістину незвичайна біла людина.

Особливо прив’язався до Маркеса сімнадцятирічний Вайкапа — син вождя. Трапилося так, що лікар врятував хлопця від смерті, вирізавши йому апендикс. Після цього сеньйора Аугусто і Вайкапу часто можна було бачити разом. Якось на полюванні вони ненароком натрапили на родовище смарагдів…

Одного разу приїхавши до Сан-Лоренцо (треба було домовитися про партію антибіотиків та інших ліків), Маркес познайомився з прибулим із Західного Берліна журналістом Раймаром Гюде. Приїжджий німець вирішив будь-що розповісти читачам про колонії нацистів, які по війні осіли в джунглях Амазонки.

Журналіст був надто необережний у висловлюваннях. Відкрито говорив, що має намір підняти завісу таємничості довкола нацистського раю в сельві.

Але найбільшої помилки Гюде припустився, виклавши свої карти перед властями Сан-Лоренцо. В містечку осіло чимало колишніх есесівців. На це треба було зважати. Раймар Гюде був не перший, хто наклав головою за свої переконання. Надто пізно він познайомився з Аугусто Маркесом. За журналістом уже стежили наймані вбивці… Проте його репортаж усе-таки побачив світ. Лікар виконав останню волю Раймара.

Дізнавшись із сторінок преси про воєнних злочинців, які звили собі кубельце в Сан-Лоренцо, зокрема про “подвиги” одного з них — колишнього штурмбанфюрера СС Франца Декерта, уряд Бразілії змушений був заявити, що вживе заходів, аби затримати запеклого нациста (надто кричущі були наведені факти). Його навіть позбавили бразільського підданства. Однак на тому все й закінчилось. Офіційні власті арештовувати Декерта не квапились, і той кудись зник. Правда, ходили чутки, наче німець переховується поблизу Сан-Лоренцо. Чи так воно було, чи ні — толком ніхто не знав.

Про подробиці таємничого зникнення есесівця з-під нагляду поліції Аугусто Маркес прочитав уже в мексіканських газетах.

Викривальну статтю за підписом Раймара Гюде лікар встиг опублікувати в Бразілії. Але майже відразу був змушений виїхати з країни, яку встиг полюбити. Загроза І фізичної розправи примусила його зробити це.

Повертатися додому не міг — там відбувся фашистський переворот. І тому Аугусто обрав Мексіку, де знайшли політичний притулок тисячі його співвітчизників. Минуло небагато часу, і Маркес став одним з найактивніших членів емігрантської організації “Патріа”.