Комісяк явно мстив за всі дошкульності колеги, але той не чув його слів. Завірюха мовчки стояв біля письмового стола і, зосереджено про щось думаючи, тер лоба.

— Ну, чого ти посоловів, Ромек? — занепокоївся раптом Комісяк, який, незважаючи на безперервні пустотливі суперечки, любив капітана. — Що справу закриють? Велике діло! Баба з воза…

— Ти навіть не уявляєш, що з цього може вийти, — відповів Завірюха, похмуро дивлячись на завалений паперами стіл. — Я цієї справи не віддам. Вона ще тільки починає розкручуватись, а той йолоп хоче її припинити!

— Ну, ти обережніше! Все-таки це інспектор Головного управління міліції, — остеріг його поручик Комісяк, ніби Головне управління — вершина, над якою може бути вже тільки небо.

Нарешті Завірюха підвів голову і, зціпивши зуби, сухо сказав:

— А ти все-таки шукай ту машину! Хай хоч грім над головою гримить, а ти шукай. І повинен знайти її! Повинен, розумієш?

Капітан повернувся до свого кабінету. Але не встиг він зібратися з думками після сенсаційного повідомлення Комісяка, як двері прочинилися, і в кімнату заглянуло веснянкувате обличчя Юрека В’юна.

— Дозвольте, пане начальник? — сяючи спитав він.

— Тільки тебе ще тут не вистачало, — промовив Завірюха.

— Як ні, то ні, — образився Юрек. — Я можу й піти…

— Ну, що там у тебе? — стомлено спитав Завірюха. — Нудьга, пане начальник! — важко зітхнув шофер.

— Тобі нудно без роботи? Не може бути!

— Хіба я кажу про роботу? — пожартував він. — Але сидіти весь час у машині, мов собака в будці, теж не надходить.

— Не підходить, — машинально поправив Завірюха. А Юрек аж підстрибнув на радощах:

— Розумієте, пане начальник, якби нам кудись вискочити, поїхати, порозмовляти з людьми. А не каменем сидіти в цій коробці, — зневажливо кивнув він на білі стіни кімнати. — Машина — мов той кінь. У коня, коли він довго стоїть, суглоби дерев’яніють. А кермо теж, коли його не крутити, ржавіє, — як тільки міг, жартував Юрек, аби тільки витягнути капітана з управління.

Останнє речення Юрека наштовхнуло Завірюху на певну думку, і він спитав, чи багатьох шоферів знає Юрек.

— Ого, цілими пачками, пане начальник. Хоч їх тепер стільки розвелося, що куди не кинеш палкою — неодмінно в шофера влучиш. А найгірші то це аматори, хай їм грець.

Але капітан не хотів слухати чергової лекції про категорії та якості варшавських шоферів і тому перебив балакуна на півслові, запитавши, чи не хотів би Юрек допомогти йому в одній оперативній роботі.

— Якщо машиною, — застеріг Юрек, — то може бути й надоперативна…

— Машиною, машиною, — заспокоїв його Завірюха і коротке розповів про автомобіль з червоною пластмасовою стрілкою на задній стіні.

У Юрека аж вуха почервоніли од хвилювання.

— Буде зроблено, пане начальник!

— Ти не дуже-то хвались, бо цю машину вже шукає поручик Комісяк з усім своїм оперативним відділом…

— Пхе! Оперативний відділ! Тут шоферська макітра потрібна, а не відділ, який не відрізняє бюїка від бика, — зарозуміло сказав Юрек.

— Тільки поїдь додому і переодягнись у цивільне.

— Знаємо, пане начальник, справа делікатна, і тут треба виступати інкорпоре…

— Добре, добре, виступай “інкорпоре”, “інкогніто”, як хочеш, тільки йди вже і не заважай мені.

Саме в той час, коли капітан, нервуючи, ждав інспектора Решкевича, готуючись захищати справу “Веста”, у приймальній сидів літній чоловік з сивіючими скронями. Це був Ковальський, старший службовець Бюро імпорту точних приладів. Він уже вдруге прийшов до капітана, хоча його і не викликали. Кілька днів тому він прийшов у такий же незручний момент, коли в Завірюхи вперше виникла думка про те, що годинники, знайдені у Чорної Ручки, якось зв’язані з убивством Ремів.

Минала хвилина за хвилиною. Відвідувач нагадав про себе секретарці, яка переписувала листи Завірюхи.

— Не знаю, чи прийме вас капітан, — сказала, вагаючись, — здається, він чекає когось із Головного управління.

— Прошу вас, у мене дуже важлива справа, — наполягав Ковальський, — а я через півгодини мушу бути на нараді у міністра…

Слово “міністр” справило враження на секретарку, і вона зайшла до кабінету Завірюхи. За хвилину вийшла і запросила Ковальського до кабінету. Завірюха зустрів його стомленим поглядом:

— Прошу, сідайте, пане…

— Ковальський, — підказав відвідувач.

— Слухаю вас, пане Ковальський, — усміхнувся, ніби вибачаючись, капітан. — На жаль, у мене дуже мало часу.

— У мене теж, — сказав Ковальський, ніяково мнучи рукавички. — Ви пам’ятаєте, як я приходив уперше?

— Звичайно. Ви тоді прийшли самі, щоб розповісти про Августа Рема, як працівника вашої установи. Особливо ви підкреслювали його солідність і ретельність, — відповів Завірюха.

— Так, так, це справді було, — неспокійно засовався Ковальський і нервово провів рукою по підборіддю, немов хотів перевірити, чи добре він поголений. — Сьогодні, як бачите, я знову приходжу без виклику. Вас, напевне, це дивує, правда?