їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,

Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,

Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи,-

Радість місяця і сонця, радість неба і природи!

Ми виховувались вкупі - я й дочка царева мила;

Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.

Нас однаково кохали - цар, жона його похила.

Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!…»

Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді,-

Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.

Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті, І сказав:

«Почуй, хоч справді день цей - день моєї смерті.

Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.

Як минуло їй сім років,- вже розцвів дівочий стан,

Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.

Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран!

Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.

Спадкоємицю престолу став виховувати цар,

Я ж до батька повернувся - був гравець і бенкетар,

Грав, гуляв, ходив на левів - бив, ловив їх, як товар.

Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди,-

Виклав стіни з безоару, а навкруг зростив сади,

А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.

Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.

Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра,-

То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,

І Давар, з країв каджетських удова, царя сестра,

Доглядає та навчає діву мудрості й добра.

Оксамитові запони вкрили башту аж униз,

Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис,-

Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;

Там вона зростала, наче гаваонський кипарис.

Так і жив п'ятнадцять років я, мов рідний син, з царем,-

Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.

Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,

Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м'ячем.

Влучно бив стрілою звіра,- як поцілив, так і клав;

З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,

Вдома в мене шум бенкетний ні на хвилю не вгавав;

Та рубінно-кришталевий лик моє життя забрав!

Нагло вмер старий мій батько, бо для всіх день смерті дан.

Припинив усі забави, втіхи кинув Фарсадан.

Як про смерть його дізнався, то зрадів ворожий стан.

Радість - ворогу, скорбота - для тутешніх поселян.

Був я цілий рік в жалобі, вбитий злигоднями враз;

Денно й нічно сумувавши, побивався повсякчас.

І прийшли двірські вельможі, принесли царський наказ:

«Таріеле, більш жалоби не носи, послухай нас.

Ми сумуєм теж, що згинув воєвода мужніх лав».

Цар просив жалобу зняти, сто скарбів мені давав,

Віддавав мені всю владу, що колись мій батько мав:

«Станеш нашим амірбаром, носієм владарських прав».

Я палав огненно. Спогад роз'ятрив душевну рану,

Та двірські зняли жалобу, на мій схудлий стан убрану;

Того ж дня царі індійські, гідно їх царського сану,

Влаштували пишну учту, щоб мені явити шану.

Сівши поруч, потішали дух мій ласкою і чаром:

«Як отець, таким же станеш ти звитяжцем незабаром».

Замінить отця, жахнувшись, я перечив їм, та даром,

Бо скоритися їм мусив, мусив стати амірбаром.

Що тобі іще повісти? Розповів я давню справу.

Тяжко згадувать колишнє, відживлять минулу славу!

Світ мінливий, світ несталий нам являє суть лукаву,-

Іскри, викресані світом, палять душу без угаву!»

Плачучи, казав він далі про своїх страждань причину:

«Якось вдвох з царем із ловів ми вертались. В ту хвилину

Він сказав: «Давай поглянем на дочку мою єдину».

Ти дивуєшся, напевне, що від згадки я не гину?

Я побачив сад прекрасний, гарне місце насолоди;

Птаство там співало краще, ніж сирени, повні вроди,

У фонтанах мерехтіли запашні рожеві води.

Оксамитові запони затуляли щільно входи.

Понад муром ізумрудним підіймалися тополі.

Коло башти з безоару цар з коня зійшов поволі,