Оце якраз була нагода виступити з обвинуваченням... Майже всi зiбрались, i, мабуть, дехто й чекає... I вiн же збирався... Чому ж не сказав? Ну, та нiчого, не слiд гарячитись. Зрештою, може, його недогляд не такий уже й значний? Треба проаналiзувати все без найменшого упередження, об'єктивно. Iсторiя знає не один випадок несправедливих покар... Та й навiщо плекати в собi колючки зла? Вони ж колотимуть i тебе самого, та ще й боляче!..

Його поволi проймало почуття заспокоєностi, лагiдностi, коли i сам стаєш iнакшим, i зовнiшнiй свiт набуває теплiших вiдтiнкiв. Одразу ж почав вiдживлюватись, як оця космiчна квiтка; негативнi емоцiї вiдпливали, вiдкриваючи душу сонцю.

Згадав Еолу. На її чутливому обличчi з'явився болiсний вираз, коли Нескуба зазнав поразки. Аж губи їй пересмикнулися. Любить. Це, мабуть, дуже приємно, якщо тебе люблять. Це щастя... А хто ж тут, на космiчному кораблi, ощасливить його, Алка? Та нiхто й нiколи. Щастя вже розподiлено, час вiдмiряно. Скiльки там ще лишається, щоб цей невеличкий простiр, в якому вони себе замкнули, обернувся на металеву домовину? Час i Простiр - ось у чому суть...

Алк довго сидiв, замислено дивлячись на гiгантськi пелюстки своєї квiтки, нiби хотiв знайти в них вiдповiдь на запитання, якого не мiг сформулювати.

8

Нескуба знемагав, розпластаний на лiжку, тяжкий, немов уранова плита, сон душив, причавлював тiло, капiтан не мiг навiть пальцем ворухнути. Снилося, що вiн застряв у тiсному тунелi, важко навiть плечi розправити, кам'янi стiни стискуються, сiрий морок вибирає очi, i душу проймає жах безсилля. Промигнули чиїсь перекошенi злобою лиця, пропливло кiлька формул, серед них чiтко видiлялося гравiтацiйне рiвняння загальної теорiї вiдносностi, в якому матерiя пов'язана з геометрiєю простору - часу; далi все потемнiло, i Нескубi зробилося так лячно, що вiн застогнав. Раптом на плече лягла чиясь рука.

– Що з тобою?

Вiн прокинувся, але не зовсiм, ще не мiг орiєнтуватися, i тьмаве свiтло нiчного плафона лише дивувало його. А рука легенько торкала за плече, потiм доторкнулась до щоки. I раптом крик:

– Хто це?!

В голосi переляк i обурення. А скрикнула Еола - Гордiй одразу прочумався, розплющив очi. Дружина вiдсахнулась вiд нього, поспiшливо ховаючи руки за спиною. Проте погляду не вiдривала - придивлялась, наче вперше бачила його.

– Я питаю: хто це?
– повторила вже трохи тихiше i ввiмкнула свiтло.

– Ти що, не впiзнаєш мене?
– нарештi спромiгся Гордiй.
– Еоло...

– Голос наче твiй, але ж ти зовсiм...
– вагаючись, переборюючи сумнiв, говорила Еола,- ти зовсiм змiнився... Слухай... що за дурнi жарти?

– Оцього ще не вистачало: рiдна жiнка не впiзнає!

Нескуба хотiв рвучко пiдвестися, але це йому не вдалося. Тодi, спираючись на руки, ледве сiв, неначе пiсля тяжкої хвороби. Збiльшилось тяжiння? Але ж Еола рухається вiльно... I чого вона все дивиться на його груди? Що вона там побачила?

Нескуба несамохiть торкнувся рукою грудей i обiмлiв: борода! Невже борода?! Ухопив обома руками жорстке волосся, провiв донизу - борода сягала пояса. Ще не вiрячи, смикнув i скривився вiд болю. Нi, вона не приклеєна, вона справжня. За одну нiч вирiс отакенний вiник?!

– Еоло... Це якесь божевiлля... Лiг спати молодим, а прокинувся... Скiльки ж я проспав?
– Гордiй поглянув на пружинний хронометр, вмонтований у стiнку поряд з вiдеофоном. Стрiлки показували 11 годин 13 хвилин бортового часу.
– Хм... Одинадцять... А може, двадцять три?

– Годинник стоїть, - сказала Еола i сiла на лiжко, загортаючись у халат.

– Стоїть?

Гордiй схилив бородату голову до годинника.

– Так, час зупинився...

– Навпаки, - сказала Еола, - вiн мчить з космiчною швидкiстю. Якщо ми так постарiли за одну нiч... А сивини в тебе скiльки! Борода срiблиться. Ти менi нагадуєш святого iз стародавнiх iкон.

– А ти на святу аж нiяк не скидаєшся, - спробував пожартувати Гордiй, але жарту не вийшло, в голосi виразно почулося старече бурмотiння.
– Та невже ж ми так постарiли?!

Нескуба iз жалем поглянув на дружину. Ой, леле! Зморшки попiд очима i бiля кутикiв безкровних вуст, обличчя - наче прив'яле яблуко. Спитав:

– Як ти себе почуваєш?

– Кепсько, - Еола провела долонею по обличчю, наче знiмаючи павутиння.
– Отак, як ото напiвусохла вишня. Пам'ятаю, у нас...

Нескуба роздратовано махнув рукою:

– Сентименти, ремiнiсценцiї. Не на часi, зрозумiй.

Еола змовчала; зiбравши вузликом губи, стежила, як цей, зовсiм чужий дiдуган порпається бiля вiдеофона. Хоч як вiн не натискував на кнопки, екран мовчав, витрiщившись на каюту мертвим бiльмом. Почала й собi збиратися.