Черепок тріщав, мов твердь небесна за часів Всесвітнього Потопу...

Сурми сурмили архангельські...

Груди палило, мов я пекельної сірки наковтався...

З рота виривалося смердюче дихання...

Фу! Аж самого нудить...

О господи!..

Перед очима стрибало, пливло і гойдалося. Стіни похитувалися, немов п'яні. Стеля раз у раз ніби падала на мою бідолашну голівоньку. Звідусіль рипіло, скреготало і грюкало. Ложе совалось піді мною туди-сюди, немов намагалось скинути мене на підлогу.

Свята трійце, де я?

Раптом двері відчинилися, а на мене посунула така фігура, що я аж отерп.

Фігура була без одного ока, без одного вуха, без однієї руки і без однієї ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зі смаком дібраною під колір носа. Строкатий тільник і широкі, як море, штани довершували вбрання. За широким шкіряним поясом стирчав набір кинджалів. На лівому боці теліпалася шаблюка. А на єдиній руці з засуканим рукавом був витатуйований череп з кістками навхрест. Той хрест був явно не божеського походження.

Та я з приємністю зауважив, що ця напівлюдина тримає напоготові в своїй єдиній руці вже відкорковану пляшку і приязно до мене всміхається.

Чого б це?

– Що, прочумався, випивохо!
– лагідно прохрипів переполовинений незнайомець.
– На ось, похмелися! Кращих ліків не знайти - по собі знаю...

Я присмоктався до пляшки, мов до цілющого джерела. Одразу полегшало. Я відчув, що набуваю звичної форми, гідної мого сану,

– А де закусь?
– жваво наполіг я. Кожному святеннику відомо: завжди слід вимагати більше, коли тобі щось дають і так.

– Отакої!
– здивувався мій несподіваний рятівник.
– Ще й закусь йому у ліжко піднось!
– він сунув руку до кишені і витяг тверду, як наждак, галету.
– На, жери, паскуднику!

Бач, зичливо всміхається, а сварить...

– Ти хто?
– запитав я, зубами викрешуючи з галети іскри.

– Як то хто?
– знову здивувався він.
– Я капітан Бен-Акула, майбутній адмірал майбутньої розбійницької флотилії.

– А це що?
– я кволо повів рукою навколо.

– Мій флагман "Зі святими упокій".

– Ах, то це корабель морських розбишак!
– нарешті остаточно прозрів я.
– То ось чого ліхтарі були порозбивані!

– Авжеж...

– Чого ж я тут?

– Бо найнявся.

– Ким?

– Капеланом. Тепер у нас повний керівний комплект - капітан і капелан.

– Щось не пригадую, - непевно промимрив я.

– А що тут дивного?
– розсудливо мовив він.
– Тебе ж учора двоє моїх лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж пообіцяв влаштувати на судні колективну читку, щоб навернути корабель на маршрут істинний...

– І де ж ми зараз?

– У відкритому морі.

– Жах!
– простогнав я.

– Ніякого жаху нема - не потонемо, - хибно зрозумів мене капітан Бен-Акула і, аби до кінця заспокоїти, своє запевнення обґрунтував: - Я переловив усіх щурів і ув'язнив до мишоловок, щоб не повтікали. А поки щури з корабля не втечуть, судно нізащо на дно не піде. Це кожен моряк знає! До речі, отче, як тебе звати? Я й досі не знаю, бо вчора ти лика не в'язав...

– Звуть мене Іона!
– поспішив я урвати його паплюжні для мого сану спогади.

– Аз якого роду?

– Мій батько - гицель Амітай з коліна Зебулона.

– А де ж він котів обдирав... тобто де ти народився, хочу я спитати.

– У місті Гад-Хефер.

– І хто ж ти за святенницьким фахом?

– Я, Акуло, пророк.

– А звідки це тобі відомо?

– А в мене диплом є! Я закінчив школу пророків, вперше засновану великим Самуїлом!

– І багато таких?

– Та як сказати... Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному місті стало хоча б по одному пророку...

– А що воно, власне, таке - пророк?
– єдине око капітана засвітилося цікавістю.

– Пророк, Акуло, це людина, яка не знає нічого, але здогадується про все.

– Брешеш!

– Собака бреше, а не пророк!

– Ану, відгадай тоді, навіщо я оголосив додатковий набір в команду моїх розбишак?

– Ну, це для мене дрібниця: щоб не боятися ні бога, ні чорта!

– Ти диви - вгадав!
– він підсів до мене ближче.
– А навіщо це мені не боятися ні бога, ні чорта?

– Щоб грабувати і скарби збирати.