На те Конашевич, усмiхаючись:

–  Коли б був Сiзiф познайомився трохи з правилами механiки, коли б був прочитав науку Архiмеда або познайомився з великими будiвничими Ассiрiї, Вавiлона та Єгипту, був би стiльки не намучився i був би, певно, доконав свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення, коли знаємо способи i засоби до того. Сiзiф не вмiв собi ради дати з одним каменем, як його нагору витягти, а стариннi механiки знали витягти вгору велетенськi каменi i полишити на це такi свiдоцтва, над якими теперiшнiй свiт з дива не може вийти.

–  А вашмосць вже збагнув, якi правила Архiмеда треба примiнити до козацтва?

–  Так! Козацтву треба вказати благородну християнську мету. Треба йому вказати iдеал, запалити в ньому невгасаючий огонь любовi до того iдеалу, одушевити його, а тодi все зробиться легко. То, однак, праця на десятки лiт, i мого життя до закрiплення цього замало. Але я мушу зробити початок, покласти фундамент до цеї будiвлi. За цим пiдуть другi, третi поколiння, i наше козацтво стане славне.

–  Яка ж то мета, той iдеал?

–  Наша православна благочестива церква, наша мати. У нiй з'єдиниться увесь український народ. Треба лише довести до того, щоб козацтво пристало до церкви. Все лишиться, а ця одна опора останеться тверда, мов скеля. За те, що козацтво стане охоронним муром для церкви, вона його облагородить, поборить його дикi iнстинкти, пiднесе його, виведе з хаосу, поставить його в iм'я iдеалiв на твердiй почвi.

–  Гарно, вашмосць, говориш. Хай тобi бог помагає цього доконати, а менi дай боже хоч початки цiєї працi побачити.

Аксак стиснув Петровi руку i вийшов.

По його вiдходi думав собi Конашевич:

"Звiдкiля у мене сьогоднi такий резон узявся? Не раз я хотiв з цим паном ширше на цю тему поговорити та мої замисли ясно виложити, а нинi так нi з того нi з цього прийшло до того".

Опiсля забрав хлопцiв i пiшов гуляти по городу.

Другого дня, коли Конашевич сидiв з хлопцями при науцi, прийшов Антошко i сказав, що цей грубий пан прислав за ним свого лакея. Конашевич пiшов зараз так, як стояв. Пан Хлоднiцький лиш що поснiдав. Надяг на себе оксамитний халат, рамований соболевим хутром. Вiн курив люльку i проходжувався по кiмнатi.

Конашевич ввiйшов i поклонився.

–  Добрий день вашмосцi. Сiдай, прошу, - вiн вказав Петровi стiлець.
– Вашмосць мене вчора дуже зацiкавив своєю особою.

–  Ваша милiсть звернули на мене, худопахолка, свою ласкаву увагу.

–  Бо так мусило статися. Поява вашмосцi була для мене милою несподiванкою. Про вас, запорожцiв, я iнакше думав.

–  Гiрше, неправда ж?

–  Далеко гiрше. Я багато наслухався про них вiд моїх землякiв. Вiдтак бачив я, як привезли у Варшаву Наливайка i його товаришiв i не мiг мати доброї думки про вiйсько, що таких ватажкiв має.

–  Правда, ваша милiсть, що вони були збiдженi, зломанi, обдертi i в кайданах? Але я бачив того самого Наливайка, як вiн був на волi, коли мав славу першого лицаря, першого гармаша на всю Україну. Тодi виглядав вiн так, що я був би перший подав голос, щоб його ватажком вибрати i був би пiшов за ним в огонь i воду. Та жовнiри пана Жолкевського, пiймавши його, не жалували собi. Таке знущання може й залiзо стерти, зломити, не то чоловiка.

–  Не розумiю, як може чоловiк з вищою освiтою так iдеалiзувати звичайного розбiйника i жалiти його.

–  Припустiм, ваша милiсть, що Наливайко був розбiйник, то спитаймо себе, хто його до такого довiв? То був чоловiк, повний лицарського анiмушу, молодечої залiзної енергiї, котру мусив з себе видавати великою струєю. Чому ж Рiч Посполита не узнала цього i його козацького завзяття не використала для себе? Навпаки, пiдсувала йому багато пального матерiалу до невдоволення i до бунту?

–  До чого ж Рiч Посполита мала його вжити?

–  До того, до чого судьба призначила увесь козацький рiд: до оборони християнського свiту, до боротьби з ворогами Христа. Я того певний, що коли б який християнський край, що стикається з мусульманством, мав такого Наливайка, ватажка з такою iнiцiативою, таке лицарство козацьке, то по турках i татарах при малiй допомозi i слiду не стало би в Європi.

–  Через це своєвiльство козакiв на турках Рiч Посполита має вiчнi клопоти з Великою Портою, вiчнi оправдування i оплачування великим вiзирам, пашам. А чи того треба? Чого Речi Посполитiй Турцiї боятися?

–  Гадаєш, що Польща спростала би Турцiї, коли цього не може зробити багата Венецiя, цiсар римський i угорськi князi?

–  Вони цього не можуть зробити, бо не мають козакiв. Такий погляд - то велике неоправдане недооцiнювання своїх сил. Польщi треба лише дати козацтву волю i лише козацтву це завдання доручити. Тi грошi, якi Польща непотрiбно топить в кишенях вiзирiв, башiв, ханiв i мурзiв, треба би краще видати на узброєння козацтва. Треба знести козацький реєстр. Хай кожний буде козаком, хто схоче. Тодi стане до бою козацького вiйська не тисячi, а сотки тисяч, тодi на святинi святої Софiї засiяє замiсть пiвмiсяця хрест.