Вiн шпурнув Срульковi гаманець з грiшми в лице. Срулько посатанiв. Хвилинку подумав. Вони гадали, що вiн з тим погодився. Та вiн миттю вихопив ножа i штовхнув Марусi в груди в саме серце.

Дiвчина застогнала раз i впала, мов пiдкошений цвiт, на снiг нежива.

Розбишаки скрикнули:

–  А ти, злодiю, що зробив?

–  Хай не буде нi менi, нi вам, коли так, - говорив Срулько, запiнившись мов скажений пес. Дрижав усiм тiлом.

–  Ти, душогубе, на таке лиходiйство зважився? Пiдожди.
– Один вхопив його так сильно, що не мiг ворухнутися.

–  Давай, товаришу, мотуза.

–  Люде добрi, що ви хочете зi мною робити?
– жебонiв Срулько, пручаючись.
– Пожалiйте мене, не губiть. Я її дуже любив. Берiть усi мої грошi, а мене пустiть. Бога бiйтеся.

–  Грошi не твої, бо ти їх вкрав, може, сотниковi, i вони будуть нашi за наш труд, що тебе повiсимо. Пiдеш вгору. Ти нам видер п'ятсот дукатiв.

–  Якi був би виплатив сам сотник, - каже другий, - i не треба нам було за татарином шукати. Ну, остання тобi година вибила.

Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.

–  Виє, шельма, та ще вовкiв накличе.

Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулевi петлю на шию i пiдтягнули вгору. Сруль повис. Здригнув кiлька разiв i сконав. Пiшла душа чортовi в зуби.

–  Що ж ми з цiєю бiдною зробимо? Годi її так лишати в степу вовкам на снiданок, - каже один.

–  Не турбуйся. Сотниковi люде наспiють зараз. Ми даваймо ногам знати, щоб з ними не стрiнутися, а то не жити нам.

Пiдняли гаманець з грiшми з землi, обшукали ще Срульковi кишенi, посiдали на конi i поїхали в степ.

Побачив їх Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слiдом, мов вихор. Пристанув пiд деревом i став жалiбно вити. Значить, що знайшли Марусю.

Онисько пiдганяв коня щосили. Аж до гриви прилiг цiлим тiлом.

Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снiгу з створеними переляканими очима у калюжцi своєї кровi, яка ще не застигла. На деревi висiв Срулько.

Онисько скочив з коня i припав до дiвчини. Гадав зразу, що, може, її врятує. Та вона вже застигла. Дiд припав головою до мертвого тiла i плакав, мов мала дитина:

–  Марусенько моя люба, от чого дiждалась. Замiсть весiльного вiночка ти у своїй кровi купаєшся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе няньчив, лелiяв, мов квiтку в садочку, моя ягiдко. Вже не почуємо твого щебетання, твого срiбного голосочка. Боже, боже! За що ж така страшна кара? Бiдний сотник, бiдна мати, всi ми бiднi без тебе будемо.

Козаки позлазили з коней i плакали теж. Нiхто не знав, що тепер їм робити? Один з козакiв, втираючи рукавом очi, каже:

–  Годi, дiду, нам пора вертати з мертвим тiлом на хутiр. Що тут сталося, хто є той душогуб проклятий, нiяк не розберу.

Аж ось побачили вiсельника на галузi.

–  Господи святий, спаси нас! Та дивiться, люде, це ж Срулько, то його робота.

Козаки позлазили з коней i стали розглядатись за слiдами.

–  Глядiть, їх тут було бiльше. Видно, що нi вона, небога, себе не зарiзала, бо у неї пов'язанi руки, нi Срулько сам не повiсився, бо вiн теж мотузом пов'язаний. Хто його розбере, як воно було?

Онисько не чув цього говорення. Вiн розрiзав мотуза, котрим зв'язали Марусю. Сiв на осiдланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тiло, i вiн держав її наперед себе, мов малу дитину. Мертва її голiвка склонилась на плече дiда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у пасiцi. I тепер вона спить i вже нiколи не прокинеться. Онисько придержував її голiвку рукою, i так поволi вертали додому. Чого їм було поспiшати?

У хуторi здалека вже побачили сумне товариство i поспiшили назустрiч.

Бiдна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомлiла. Дiвчата i молодицi зливали її водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собi волосся з голови з одчаю.

Настала страшна хвиля на хуторi. Збiглося усе село, допитам не було кiнця. В цiлому хуторi зойки i голосiння. Сруля проклинали усi.

Марусю вмили молодицi, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в свiтлицi. На її гарнiй головi пишався дiвочий вiнок з зеленого барвiнку. Маруся лежала, начеб сонна. Тiльки карих очей не далось закрити. Даремно силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в передсмертнiй тривозi.

Бiдна мати сидiла безвпинно при Марусi в тяжкiм отупiннi. Не далось од неї вiдвести. Уста її шевелiли, начеб промовляла. Iнколи на її устах появлялась на один миг зболiла усмiшка.

Сотничиху загорнули кожухом, бо в свiтлицi було холодно. Не рушилась, як i пiп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати, аж сотник вернеться. За ним послали кiнних гiнцiв, щоб швидше вертався.

А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, i мале, i велике приходило поглянути востаннє на любу Марусю. Дячки читали псалтир.