–  Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще нiчого про це з ним не говорив, бо я не сподiвався такого нагального кiнця.

–  Я з ним мушу поговорити, - каже Петро.
– Я хочу, щоб вiн не вживав iншого старого методу навчання, бо мiй метод показався добрий.

–  Спасибi вашмосцi, - каже Аксак, - це новий доказ приязнi. Тепер моя рада для вашмосцi така: бережись, бо тебе вороги оточують. Втiкай звiдси при першiй нагодi, бо i тут, пiд крилом отця архiмандрита, ти не зовсiм безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.

–  Я подбаю, що в найкоротшiм часi пан Конашевич буде звiдсiля вивезений в таке мiсце, куди польська рука не досягає.

–  Чи можу спитати - куди?
– каже Аксак.

–  Не роблю з цього перед вашою милiстю секрету: на Запорожжя.

–  Але його пильнують i окружають Лавру шпигами.

–  А я пильную їх.

На другий день по обiдi привiз Аксак хлопцiв попрощати пана Конашевича. Вони були заплаканi. Зараз повисли Петровi на шиї i стали його просити, плачучи, щоб їх не кидав. Петровi аж сльози в очах стали. Вiн став їм пояснювати, що сталося, що вiн зробив, що йому за це грозить, отож мусить втiкати. Його засудили б на смерть, коли б пiймали, i батенько би його не зберiг.

–  Вас, мої любi, я нiколи не забуду i запевняю вас, що незадовго я тут буду знову i вас навiдаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все i кожному говорiть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обiцяєте менi це?

–  Обiцяємо i все будемо говорити правду.

Тепер став їх обнiмати i цiлувати.

З хлопцями приїхав i Антошко i аж сюди забiг, щоб пана Конашевича побачити.

Разом з паничами плакав, а далi, утираючи сльози рукавом, поцiлував його в руку i каже:

–  Хай пан Конашевич i мене вiзьме з собою, я буду вам вiрно служити, мов пес.

–  Ти, хлопче, не є власновiльний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.

Тодi Антошко кинувся Аксаковi в ноги i став жебонiти:

–  Ваша милiсть, ласкавий, добрий пане, пустiть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вiчно буду дякувати i господа за здоровля вашої милостi просити.

О. архiмандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далi каже:

–  Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичевi до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирiшої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.

На це пан Аксак до Антошка:

–  Не можу тобою, хлопче, подарункiв робити, бо ти не кiнь, а людина, але я тебе освободжую з пiдданства i пускаю на волю. Хочеш, то їдь собi з богом.

Антошко став тепер плакати з радостi i плескати в долонi, мов дитина. Вiн цiлував одежу Аксака, цiлував усiх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.

Пан Аксак сидiв тим часом за столом i писав для Антошка грамоту на свободу.

Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак i передав, не рахуючи, о. архiмандритовi.

–  Даю це, ваша милiсть, на народну цiль, на школу, як мою лепту. Менi грошей не треба. Як приїду мiж сiчове братство, там менi усе дадуть, чого менi буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, i тепер посиплються грошi, мов з рукава.

–  Нi, Петре, - каже о. архiмандрит, - усього вiд тебе брати не можу, бо ти ще не на Сiчi, а лиш що в дорозi, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобi буде треба. Половину вiзьми назад, а коли тобi поталанить, то додаси опiсля.

Архiмандрит розв'язав гаманець i став вiдчислювати половину.

–  Не можу я дати себе засоромити вашмосцi, - каже Аксак.
– Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стiльки.
– Вiн поклав другий гаманець на столi о. архiмандрита.

–  Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна пiде слiдом за вами, тодi матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде i руська академiя.

Аксак вiд'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурiв.

Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далi, i чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.

За кiлька днiв покликав о. архiмандрит через iнока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловiк з довгим чорним вусом. Широкоплечий i з сильними, мов довбнi, руками. То був буцiм козак, буцiм мiщанин у простiй старiй одежi, дуже замараний. Вiд нього заносило свiжою рибою.

–  Це, Петре, твiй провiдник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловiк певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Вiн тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канiвцi вже тобi порадять, як на Сiч дiстатися. Тобi треба знати, що Канiв i Черкаси - то найпевнiшi козацькi гнiзда.