–  Антошку, вставай! Може, i ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очi i замкнув знову. Повернувся на бiк i спав далi.

–  Покропи його водою, зараз очуняє.

Артим повернув весло i переступив на зад човна. Тут iз скриньки вийняв узлик з поживою:

–  Це наладили менi у Лаврi для вашмосцi, от i пляшка, i риба, i хлiбець бiленький.

–  Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми i вночi випили по чарцi i закусили.

–  Нi, цього не можна. Я в дорозi не п'ю нiчого, а особливо тепер не пив би, коли довелось менi везти таку важну особу. Я вiдвiчаю за все, i не хочеться менi анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити, але в супокою, як нiчого на головi не має. А козаки у морських походах п'ють?

–  Хорони боже! Пiд карою горла не вiльно. Який би то похiд вийшов, коли б козаки пили? А воно на водi i небезпечно пити. Раз тому, що чоловiк мусить про те тямити, що йому пiд ногами нема землi, лиш вода. Опiсля вода має то до себе, що на водi можна багато випити, так вона хмiль з голови вiдтягає. А станеш ти на сушi так i на ногах не встоїш, зараз i спати лягай.

–  Та тепер, коли ми вже близько дому, то i я можу чарку випити, коли мене почастуєте. На байдак то я нiколи з собою горiлки не беру.

Вони сидiли усi три i частувалися. Байдак i далi плив прямо серединою рiчки. Артим каже:

–  Глядiть на мiй байдак. I без весла, i без керма, а пливе прямо, мовби свiй розум мав. Iнший човен-то вертiвся би з нами, мов навiжений. Чому? Бо це я його робив оцими руками, при помочi оцiєї голови. То не штука збудувати байдак, хоч би такий, що каплi води не пустить. Але треба знати, як байдак скроїти, де перед, де середину, а де зад поставити, чи ширина вiдповiдає довготi. То так, начеб одежу краяв.

–  А вiд кого ти цiєї штуки навчився?

–  Я вiд батька, а батько вiд дiда, i так як вгору, вони всi рибалки були. Та вже коли перекусили, то спасибiг за хлiб та сiль, i треба далi до весла братись. Коби хоч пiд вечiр наспiли.

–  Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цiлу нiч не спав.

–  Що то, то нi. Жоден з вас на водi не був i не знається з нею. Весла я неопитному в руки не дам. Вже я собi вiдпочину дома.

–  А звiдкiля ти знаєш, що ми на водi не бували?

–  От вигадав! Як це зараз не пiзнати? Питаєш мене за такi речi, про якi мiй Миколка вже знає.
– Десь далеко з правого боку почулись дзвони.
– Це у Каневi дзвонять. Вже ми незабаром будемо на мiсцi. Та ви оба познiмайте з себе цi чернечi ряси та перевдягнiться на козакiв. Тут нам вже нiчого боятися.

–  А до Канева ляхи не доходять?

–  Доходять iнколи i б'ються з нашими. Та тут начеб пiд високим берегом вода хлюсне, та й вiдплине назад. Тут i ляцький староста є, та вони не мають вже такої сили, що у Києвi. У нас вони не зважились би налазити своєю унiєю. У нас козацтва досить, i то знатного. А наше мiщанство? Як один, усi би повстали.

Як наблизились, щораз бiльше стрiчали байдаки та судна рiзної величини. Рибалки затягали свої сiтi та ловили в Днiпрi рибу. Усi вони були знайомi з Артимом i здоровили його весело, вигукуючи.

Артим робив завзято веслом, поки причалив до берега. Вiдтак вискочив швидко на берег i притягнув байдак до палi. Конашевич з Антошком позбирали свої статки i повилазили. Антошко нiс клунок Конашевича, i так пiшли з Артимом до мiста. Зараз над берегом роїлось багато людей.

–  Кого привiз, Артиме?
– питали сусiди.

–  Не бачиш, що козакiв? Та ще й запорожцiв.

–  Цей другий то хiба не запорожець.

–  То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як вдарить лобом, то полетиш, мов м'яч.

–  Еге ж, то якийсь цапiв син, мабуть. Всi стали смiятися.

–  Кажу, не займай його, щоб опiсля не каявся.

Довкруги дорожнiх зiбралась велика юрба, що вертали тепер додому.

Артимова хата стояла при вулицi, що йшла вiд рiчки. Вона була гарно побiлена з сивою пасмугою довкола вiкон i дверей.

Артим ввiйшов у хату i звiтався з жiнкою.

–  Ну, жiнко, гостей я тобi з Києва привiз, почастуй нас чим добрим з дороги.

Артимиха, здорова i рум'яна молодиця, сидiла якраз на лавi мiж вiкнами i кормила товстенького хлопчика.

На привiтання чоловiка вона встала, прикрила грудь бiлою мережаною сорочкою i поклала дитину в колиску.

–  Здоровi будьте, ми радi гостям, сiдати просимо.

Конашевич звiтався i присiв на лавi. Антошко стояв коло мисника.

Iз-за припiчка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою i чорними, мов терен, очима, та цiкаво, хоч несмiло, приглядався гостям.

–  Ходи до мене, козаче, - каже Конашевич, пiдморгуючи.

–  Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, - каже батько, - та гарненько привiтайся.