Аж Артим iзнемiгся. Тупнув ще раз твердою ногою об землю i став зiпрiлий, цiлий, важно дихаючи. А в хатi, в сiнях i надворi гульня не вгавала. На мiсце тих, що втомились, ставали другi. Артим зi своїм братом Панасом ходили помiж людей з пляшками i частували.

Аж вже пiзно внiч потомились музики i люде стали розходитися по домах. Музики пiшли, їм кинув Артим цiлу жменю грошей.

У хатi стало душно вiд людського поту, хоч i вiкно було вiдчинене. Конашевич вийшов надвiр i присiв на приспi. Надворi царила гарна лiтня нiчка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зiрками. Усюди було тихо i спокiйно, лише сичi та сови перекликались. Десь здалека гудiли Днiпровi пороги.

–  Вашмосцi, наш любий гостю, постелено буде в другiй кiмнатцi, - говорив Артим, вийшовши з хати.
– Не так буде добре, як у тих панiв у Києвi, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобi спокiйно спати, поки в садку пташка не защебече, а тодi поминай, як звали. Тут у мене в садку стiльки цiєї божої птички живе, що вiд ранньої зорi вже спiвають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю, любо. Ну, добранiч вашмосцi. Ще раз слава господовi, що я тебе щасливо з Києва привiз, а звiдсiля то ми собi на Запорожжя гарненько-рiвненько переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти славно обороняв нашу церкву, не пожалiв своєї голови, не дав її зневажити, то тобi, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може, попри тебе i менi дещо з цього капне. Ось воно як.

Артим був напiдпитку, до того iзнемiгся, танцюючи. Вiн присiв побiч Конашевича на приспi пiд хатою, бурмотiв щось i став куняти, позiхаючи. Надiйшла жiнка i нагадала йому, що пора спати.

Артим прочуняв:

–  Хiба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Нi ж, нi, нiколи цього не буде. Ми помолимось гарненько, а тодi вже пiдемо у стебло.

Вiн пiшов у хату i став бити перед образами твердо поклони.

Конашевич пiшов у свою кiмнату.

Через вiдчинене вiкно заходили в кiмнату пахощi з садка, i соловейко на вишеньцi щебетав, аж заходився.

Конашевич поклався на постелi i твердо заснув. Кiлька разiв спросоння заплакала дитина, десь у городi перегавкувались собаки.

Конашевич спав так твердо, що не чув нi птичого ранiшнього щебетання у садку, нi ранiшньої метушнi в хатi; його збудив Миколка. Вiн зайшов сюди i, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбiгла Артимиха i тягла його насилу геть.

–  Та куди ти, навiжений, полiз, - шептала до дитини, - не даєш пановi спати.

Вiд того зараз прочуняв Конашевич. Вiн змiркував вiдразу, де вiн. У нього на душi було легко i весело. Узяв хлопчика пiд пахви i посадив на свої груди:

–  Лишiть його, Артимихо, я дiток дуже люблю, а особливо таке дрiбне гарне козацтво.

Мама була з цього дуже рада, як кожна мати, котрої дитину похвалили. Вона усмiхнулась i пiшла до своєї роботи.

А Микола був теж з цього радий. Вiн став пригладжувати Конашевичевi вуса.

–  Скажи менi, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?

–  Я буду перше рибалкою, опiсля козаком, а опiсля кошовим.

–  Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Днiпру плавати, а опiсля.

–  А опiсля тато обiцяв мене взяти на море. Воно таке велике-велике, - хлопець став показувати руками, яке море велике.
– Мама напече нам бубликiв i медяникiв, i ми попливемо, а опiсля я мамi привезу велику-велику рибу i гостинця вiд самого султана турецького, що за морем живе.

–  То ти i до султана в гостi вибираєшся?

–  Авжеж. Я пiду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у турецький край, а там султан є кошовим.

–  А хто тобi таке розказував?

–  Козаки розказували. До нас iнодi козаки заходять i таке менi розказували.

–  Гарно, синку, що ти до такого прислухаєшся. З тебе будуть люде. Та ти пiдожди трохи, менi вставати пора.

Конашевич поставив хлопчину на землю i встав та пiшов у сiни вимитися. Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.

–  Навiщо ти це виймав? Ми тут вiкувати не будемо.

–  А хоч би одну днину, то не ялось пановi в буденнiй одежi мiж людей показуватися. Хай знають, хто ми.

Конашевич обмився, оббрив лице, впорядкував вуса i чуба, i став одягатися по-празничному, та прип'яв шаблю.

Якраз надiйшов Артим, що вiд рана порався бiля господарства. Побачивши Конашевича в кунтушi i сап'янцях, аж язиком прицмокнув:

–  Далебi, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходiмо поперед усього в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа i службу божу найняв за те, що господь дав нам щасливо сюди перебратися.