Несмiло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а вiдтак, простягаючи до нього руку, каже:

–  Здоровi були!

–  Здоров був, козаче!
– вiдповiв Конашевич, узяв хлопця попiд пахи, посадив на колiна i став цiлувати.

–  От таких-то я дуже люблю.

Артим був з цього дуже радий.

А тим часом молодшому у колисцi стало заздро, бо став викидати ноженятами i кричати з усiєї сили.

Батько мусив його взяти на руки.

Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию i бавився його вусами.

–  Та де ти полiз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту бiлизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!

Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:

–  Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, i ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?

Хлопець обняв його рученятами за шию i душив з усiєї сили. Батько смiявся.

–  Поїдеш зi мною на Сiч?

–  Поїду, як великий виросту.

–  От i добре, та менi нiколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як пiдростеш, дам тобi шаблю, коника i поїдемо татар воювати.

–  А мушкет?

–  Не то мушкет, але i гармату, ти знаєш, яка гармата?

–  Знаю, я бачив, така велика, довга i дуже гримить.

–  Гарна з тебе дитина, рости здоров на потiху твоїм батькам.

Тим часом Артимиха ставила на столi пляшку з запiканкою, вареники, ковбасу, кислi огiрочки, хлiб пшеничний, кринку меду. Вона була гостевi дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловiк, як дитина зараз до нього пристала. Дiти звичайно пiзнають душею добру людину, а вiд лихої строняться - мiркувала собi жiнка. Вона стала гостя припрошувати. Артим вiддав дитину жiнцi i сiв при столi. Конашевич прикликав Антошка, що присiв пiд мисником i не смiв сiдати при столi з своїм паном.

Артим налив михайлик горiлки i каже:

–  Слава господовi, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров'я та гаразду.

–  Дай боже i вам, i нам усiм.

До хати Артима стали сходитися сусiди. Кожний хрестився до образiв i вiтався з господарем i гостями. Артим частував кожного горiлкою i просив закусити. Артим по чарцi став балакучий.

–  Слава богу, що допомiг довести дiло до пуття так, як приказав отець архiмандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпецi, як цей диявольський стражник присiкався до пана Конашевича. Але дiстав лобом у живiт вiд цього парня, що аж в Днiпрi скупався.

З тих слiв помiркували сусiди, що Конашевич неабиякий чоловiк, коли ним о. архiмандрит так пiклується.

Вiн говорив це навмисно, щоб перед сусiдами почванитись: ось дивiться, люде, яких я людей вожу.

По третiй чарцi Артим розбалакався на добре i став оповiдати, як Конашевич сам-один ломакою розiгнав цiлий гурт гайдукiв, унiатiв, коли хотiли брати нашу церкву. I через те мусив з Києва втiкати.

Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канiвець каже:

–  Мiж нами ти, козаче, цiлком безпечний, бо коли того треба буде, то всi, як один, за тебе станемо i не дамось.

В хатi ставало глiтно. Люде не мали мiсця та зазирали крiзь вiкно.

Артим розходився, мов у великий празник. Частував усiх i пiдганяв жiнку до поспiху, щоб приносила щораз свiжi пляшки з горiлкою та збанки з медом.

–  Пийте, люде добрi, сусiдоньки мої. У мене сьогоднi велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хатi не приймав. Та ви подумайте, священний отець архiмандрит з Лаври наказував менi: "Слухай, Артиме, коли йому що приключиться, буде анахтема". А знаєте ви, що таке анахтема? Го-го-го! То, пане-брате, не жарти! Анахтему то по смертi нi пекло, нi небо не прийме, а так бiдна душа не має де голови приклонити аж до самої смертi.

–  А хiба вона буде вдруге вмирати?
– спитав хтось з гурту.

–  Нi, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей, музик давайте!
– кричав Артим.
– Семене, а побiжи, голубе, та музик приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться, то ногам заздро. Давно я так радiв, як сьогоднi.

За часок прийшли музики, їх посадили на зачiпку. Артим кричав:

–  Ану же, хлопцi, хто в бога вiрує, зi мною то викрутасом, то вихилясом! А ви, музики, нi рук, нi струментiв не жалiйте, а з вогнем та серцем!

Музики пiдстроїли iнструменти i зразу стиха, а вiдтак з усiєї сили, вдарили по струнах.

Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за потилицю, перебирав ногами, злегка притупцював, аж вiдтак пiшов вихором по хатi. Ногами переплiтав складно i пустився навприсядки, держачи праву руку за потилицею, а лiву пiднiс угору. Артим був неабиякий гуляка у Каневi, i тепер дав себе знову знати.

Люде зразу дивились на нього, а далi не втерпiли, i один по однiм пiшли i собi ходором. Охота перенеслась i до сiней, i надвiр, i всюди стали гуляти.