–  А цi другi?

–  Тим дайте спокiй. Вони радi, що у гарем попали, коли звiдсiля пiдуть, то собi пошукають iншого пана…

–  Так нiчого нам гаятись. Одягайтесь мерщiй у що попало i ходiть за нами. Хлопцi! Забирайте оцi всi килими, це нам також придасться. Забирайте все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо її пан i так не жиє.

Тепер стали козаки виносити цiлими оберемками усяке добро з палати. Все понесли на байдаки.

Запалав увесь город. Вiд моря побачили двi ракети.

–  В саму пору ми упорались.

Сурмачi сурмили збiр.

Козацтво збиралось, познiмали мотузянi драбини з муру i забрали на байдаки.

Над рiкою застав Жмайло гурток обiдраних невольникiв, яких купили собi турки на базарi. Вони тепер повтiкали i прийшли просити козакiв, щоб їх забрали з собою.

–  Не говорiть багато, лише сiдайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по це сюди i прийшли, щоб християн визволяти.

Настала на березi велика метушня. Усi пхалися, щоб швидше вiдплисти.

Вiдплили всi байдаки на море. Жмайло плив на послiдньому. Поплили до Сагайдачного.

–  Чи всi вже тут?
– питає Сагайдачний.

–  Я вiдчалив послiднiй.

–  Пливем на море, а там спочинемо по тяжкiй працi.

Вдарили веслами i вiдплили геть на море, де всi байдаки зi здобутими галерами зiбрались вкупу. Лише сторожнi човни поставили довкруги подальше.

Звiдсiля вже i Варни не було видно.

Козаки дуже радi були, що похiд так гарно повiвся. Варна довго попам'ятає таку гостину.

Сагайдачний пересiвся на одну з галер, i там застромили отаманський прапор. За ним повели Iбрагiма i три християнськi невольницi. Вони понадягали на себе киреї i подобали на монахинь.

На палубi сiв Сагайдачний на якiйсь бочцi i прикликав потурнака.

–  Хто ти?

–  Я потурнак Iбрагiм.

–  З якого ти роду, звiдкiля i як тебе по-християнськи звали?

–  Я з України, але мого роду й iмення не скажу.

–  Чому?

–  Бо я з славного козацького роду, i не хочу його каляти тим страшним поганим п'ятном, яке до мене приплило через те, що потурчився. Хай мене моя рiдня згадує, що я загинув, полiг. Хай i плачуть за мною. Легше їм буде вмирати з молитвою за мою душу, чим мали би довiдатись, що я поганець, урод, якого нi земля, нi вода не повинна прийняти.

Ця вiдповiдь усiх дуже зацiкавила. Сагайдачний собi подумав: "Не такий вiн поганець, коли шанує свiй рiд i ймення".

–  Що тебе спонукало, що ти потурчився?

–  Отамане, батьку!
– крикнув несамовитим голосом потурнак i впав навколiшки.
– По козацькому звичаю у морських походах, коли грозить небезпека загибелi, коли настане скрутна година, тодi отаман каже: "Сповiдайтесь, товаришi, господу Богу i менi, отамановi кошовому, з усiх своїх грiхiв". Я не маю права покликатись на козацький звичай, бо я вiдстав вiд козацтва i я недостойний козаком себе називати. Ще й те, що нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане, вислухай моєї сповiдi. Я знаю, яка кара мене жде. Яка вона не буде, я її прийму i спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного, дозволь, вислухай, ачей же менi хоч трохи на душi полегшає. Я не смiю вимовити божого iмення, такий я грiшник.

Вiн просив таким голосом, як мала, провинившися, дитина просить прощення у матерi.

–  Говори! Я слухаю.

–  Я потурчився не для користi для себе. Коли б я був мав користь на думцi, то я при моїй освiтi i проворностi був би високо пiшов мiж турками. А я вдоволив себе тим, що мене поставили звичайним наглядачем, посiпакою i катом над невольниками. Я зробив це, налякавшись невольничого життя, тих кар, того знущання над християнськими невольниками. Вони надi мною знущались тим бiльше, що пiзнали в менi кращу людину i хотiли мене для себе приєднати. Ще як я побував у Синопi, приходило менi на думку покласти на себе руки i зробити моїм терпiнням край. Та я цього не зробив, надiючись, що моя доля, може, поправиться. Тодi мене повезли в Царгород i замкнули у Чорну вежу. От тут було пекло. Я не видержав. Я зголосився у старшини, вiдцурався Христа i признав Магомета моїм пророком. Мене заставили турки плювати на хрест i я, окаянний, це зробив… - Iбрагiм став себе бити кулаками в груди, по головi, дряпав нiгтями своє лице, вiдтак, мов божевiльний, впав на землю, попав всудороги i ридав не своїм голосом, що усiх аж дрожем проймало. Тривало так довгий час, поки успокоївся i говорив далi:

–  Ти, отамане, читав в книгах, знаєш, що там про пекло написано. То неправда. Нема там нi огня, нi смоли, нi сiрки. Там є те, що тої хвилi в моїй душi дiялось. Страшнiшого пекла не можна собi з'ясувати, як грижа нечистої совiстi, почування за собою великого грiха. Менi пекло в душi i день i вночi. Мене совiсть так страшно мучила, що добрий чоловiк з чистою совiстю не пойме, не зрозумiє того. I так воно буває в окаянних, проклятих вiчно i вiчно, та ще з тою певнiстю, що нiколи тому кiнця не буде i нiколи не побачать лиця божого. Ось так виглядає пекло, котре донинi в моїй душi горить…

Мене поставили наглядачем над бiдними християнськими невольниками, тими самими, що я з ними недавно терпiв, з котрими дiлив їхню долю. Тепер я був в болотi, а вони чистi. Я їм завидував, i це мене злило i дратувало, чому вони не такi самi, як i я? Я хотiв їхню долю з моєю зрiвняти i потягнути їх у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол i другого на грiх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як i вiн. Тому-то я вигадував для моїх колишнiх братiв рiзнi муки i шукав забуття, насолоди для себе в їхнiх муках i стонах. Та мене це ще бiльше злило, що вони до християнського бога молились, а менi цього не було вiльно, i я їх хотiв змусити, щоб цього не робили. Я став для них страшним катом. На спомин мого iмення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу, i я бiсився. Бачите перед собою Юду Iскарiота i Каїна в однiм тiлi. Я продав Христа i убив брата. Для мене не може бути пощади. Та дозвольте, козаки, що я сам собi смерть виберу. Пустiть мене мiж цих невольникiв, яких ви нинi визволили. Вони, певне, розiрвуть мене на куски i покидають в море.