–  Чого ви сюди лiзли?
– питає Петро.

–  Ми йшли конi красти. У нас бiда, нема їсти, - говорив Ахмет, - у мене п'ять дiтей малих, голодних, я бiдна, дуже бiдна…

–  А дайте йому, товаришi, їсти, вiн, бiдний, голодний.

Козакам це не подобалось, стали воркотiти. Петро випрямився i поглянув грiзно поза себе:

–  Тихо! Хто хоче з моєю рукою познакомитися, виступай! Непослуху я не стерплю. Розумiв?! Який вiдважний рiзати немiчного бiдака. Ти покажи, що вмiєш з татарином, коли вiн дужий… Стидайтеся. З вас мають бути лицарi, а показуєтесь вовками над падлиною. Казав: принести їсти.

Зараз втихло. Один принiс i подав татариновi кусок паляницi. Ахмет їв лакомо, аж давився.

–  Дайте йому чарку горiлки. Пий, небоже. Твiй Магомет не заборонив горiлки пити, бо її ще не було.

Ахмет вхопив Петра за руку i став її цiлувати.

–  Нехай тебе бог i Магомет, його пророк, благословить на твоїй дорозi, ти добра чоловiк; Ахмет буде за тебе молитися.

–  Не болить тебе рана?

–  Пече, але то нiчого…

–  Ти вмiєш на конi їхати?

–  Кожна татарин вмiє.

–  Хлопцi, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годi спати… Татариновi дайте мого сивого коня.

–  Що нашому осавуловi сталося?
– говорили мiж собою козаки.
– Козак хоч куди, а татарина не дасть зарiзати.

–  Чи це послiднiй наш нiчлiг?
– питав Петро Пугача.

–  Перед заходом сонця будемо в Сiчi. I знову залунала пiсня, й похiд рушив.

Петро каже до татарина:

–  Як зблизимося до Сiчi, то собi їдь з богом. На Сiч тебе не поведу, бо я там не пан i не знаю, що би з тобою сталося.

–  Ти добра чоловiк, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує. Ти свiтло моїх очей, я тобi нiколи того не забуду. Ахмет вмiє бути вдячний, навiть джавровi…

Петро не говорив нiчого.

Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останнi гострi променi по замерзлiй землi. На обрiї було видно якiсь купи, начеб оснiженi гори. Iз-поза них виходили густi дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої рiчки. Петро питає Пугача:

–  Що це, батьку?

–  Це Сiч-мати, хрестiться, хлопцi.

Козаки познiмали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений. Ось цiль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться пророкування його приятелiв? Чи справдi жде його тут слава? В Петра шибали думки блискавкою. Серце сильно билося. Вiн став у душi вiдмовляти молитву. Чимраз ближче приходили до Сiчi. Усе було застелено снiгом. З високого берега видно було багато будiвель за валами, з яких виходили прямо вгору густi дими. Лише ворота було знати. Побiч них стояли на валах двi гармати. На валi проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали з'їздити з берега. Петро каже до татарина:

–  Нам пора розстатися, їдь собi, чоловiче, з богом. Коня тобi дарую, то це мiй кiнь.

Татарин знову став лепетати благословення й поїхав. Та за хвилю обернувся до Петра та й каже:

–  Осавуле, до мене ходи, щось скажу.

Петро пiд'їхав.

–  Слухай, козак, мене Магомет покарає, що я тобi зраджу своїх. Але я за тебе спокутую, ти того варт.

Вiн наблизився до Петра й каже пiвголосом:

–  Бережiться, козаки: цiєї весни пiде велика орда татарська з Менглi-Гiреєм на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять вас i ясир вiзьмуть. Всi мусять йти, кому прикаже його свiтлiсть хан. Може, i я пiду, хоч я спокiйна чоловiк. Бережiться!

З тими словами вiн потиснув коня й почвалав вiтром.

Петро стояв на березi Днiпра. Далеко направо й налiво розлягалась замерзла рiчка. Лише на однiм рукавi простяглась синя лента, якої мороз не одолiв…

Десь далеко грав Днiпро-Славутиця на своїх порогах.

Петро був захоплений. Вiн забув про все, що коло нього творилося, забув, по що сюди приїхав, забув про товаришiв, що стояли пiд воротами матерi Сiчi.

Петро зняв шапку й молився:

–  Днiпре-Славутице, батьку! Ти, свята рiчко України! Чи є українське серце, яке б не забило живiше, наблизившися до тебе? Ти давнiй свiдку нашої бувальщини, нашої величi й упадку.

…На твоїй дорозi поставив господь могутнi пороги. За ними криєш ти тих бiдних дiток, яким тiсно стало на Українi. А цi пороги - то твоя мова. Горе тому, хто її не розумiє.

…Ти сердишся, ти гримаєш на твоїх дiток нерозумних, та грозиш ворогам. Доля України зв'язана з тобою на вiчнi часи. Україна тодi загине, як твоє русло висохне!

…Днiпре! Ти, український Йордане, свята рiчко!..

–  Гей Петре! Осавуле!
– гукали козаки.
– Чого задивився?

Петро начеб зi сну прокинувся, протер очi й спустився з берега вниз…