–  Нам прийдеться стiльки народу виживити. Самих невольникiв буде кiлька тисяч, а все хоче їсти. У нас хiба сухарi, каша та в'ялене м'ясо.

–  Будемо ловити рибу, полювати звiра…

–  Я клопочу собi голову, як нам з такою здобиччю перебратися на Сiч через татарськi степи, через стiльки рiк.

–  Нi, ми перепливемо водою аж пiд саму Сiч. У тому вже моя голова.
– Опiсля поглянув Iбрагiм на пiвдень i каже: - Чортовi сини поспiшають, що прийдеться їх гарматою здержувати.

Поглянув у цей бiк i Сагайдачний. Тепер можна було вже i людей на палубi побачити.

Iбрагiм дививсь по небу i похитав головою.

–  Ще одного ворога матимемо, - каже.

–  А це що?

–  Буря буде i то вже незадовго. Подивись на небо, оцi маленькi хмарки що поперед сонця шниряють… Дивись, як море непокоїться, як знiмаються хвилi. Це признаки недалекої бурi. Наше море дуже химерне, i коли розгуляється, то усе блискавкою пiде шкереберть.

Сагайдачний дивився на небо.

Зразу пливло кiлька облачкiв по небу, бiлих, мов лебедi. Вони прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тодi подував вiд полудня вiтер, що роздував вiтрила i гнав бистро байдаки вперед. Тi облачки стали густiшати i темнiли, а тодi вiтер здiймався щораз сильнiший. А далi тi облачки стали звиватись у хмару, а тодi вже i вiтер не вгавав. Хвилi здiймалися щораз вище, i байдаками стало пiдносити вгору.

–  Вiтер байдаки повивертає, - зауважив Сагайдачний.

–  Нi, цього не буде… Вiтер вiє байдакам в потилицю, а у той бiк байдак не вивернеться, хiба його водою заллє, але байдаки обшитi комишем, то не потонуть.

Наступили звiдкiлясь густi синявi хмари. Вони спускалися щораз нижче, начеб на хвилях плисти захотiли. Хвилi йшли щораз вище. Пiдносили на своїх, пiною вкритих, бiлих гривах байдаки i галери високо вгору, а потiм скидали в безодню. Опiсля стали хвилi заливати водою байдаки.

Сагайдачний хитався, трохи не впав, його пiддержав потурнак. Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.

–  Сiдай тут, отамане, бiля мене, на помостi, та держись обiруч цього колiсця, а то вода тебе у море змиє.

В цiй хвилi загуркотiло у хмарi i вдарив грiм, що приглушив усе. За тим йшли другi, начеб з великих гармат стрiляв. Один вдарив у щоглу галери i розколов її. Тепер пiзнав Сагайдачний, чому воно пiд бурю небезпечно пiд щоглою стояти.

Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах застигала. Завив, заревiв страшний вихор i розкидав суднами, мов горiховими лушпинами. На свiтi цiлком потемнiло. Iбрагiм кричав, щоб усi сходили пiд помiст.

Тягнув туди i Сагайдачного, та вiн не пiшов.

–  Не ялось отамановi скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш, то йди.

Остались обидва на помостi, держачись з усiєї сили колiсця. Вода кiлька разiв їх заливала. Виття вихру заглушало удари громiв, що безвпинно били, iнколи кiлька вiдразу. Кожний мусив дбати за себе, бо приказiв не можна було давати, коли нiхто не чув свого слова. Тим бiльше не можна було приказу виконати, бо нiхто його не чув.

–  Не журись, отамане, - кричав йому в ухо Iбрагiм.
– Ми пливемо добре. Цей вихор пожене нас прямо в лиман. Може, якраз ця буря стане нам в пригодi, щоб уйти вiд турецької неволi.

Байдаки i галери гнали стрiлою у Днiстровий лиман. Де були тодi турецькi кораблi, нiхто не вiдгадав.

Тривало так довший час, а буря не вгавала. На морi завелось пекло. Сагайдачному зацiпенiли руки, котрими держався колiсця. З вихру прочувались йому якiсь людськi голоси, то знову - звiрячий рев. Та не зважаючи на тi страхiття, йому не сходило з ума, що з суднами сталося, i тим дуже турбувався. Вiн промок до сорочки, його кинуло в дрож, мов в лихорадцi.

Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкiй працi, невиспанiй ночi вiн попав у памороку, в якийсь пiвсон, що хвилями забувався, що з ним робиться, Потурнак, держачися колiсця, держав зубами Сагайдачного за рукав, коли йому надто рука закостенiла.

Нiхто не вгадав, як довго плили, поки стала вихура меншати; галера менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки.

Iбрагiм каже:

–  Менi здається, що ми вже в лиманi, чую менше хвилювання, хоч буря ще гуляє.

Згодом став i вiтер меншати, i на свiтi трохи прояснилося.

–  Так воно i буде, - говорив потурнак.
– Ми вже, певно, не на морi. Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто уцiлiв. Я найбiльше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о другу, тодi би обидвi пiшли на дно. Держись цупко колiсця, а я пiду пiд палубу галери, та, може, знайду яку ракету…

Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають, по мокрiм ковзкiм помостi, зайшов Iбрагiм до перелазу i полiз туди, всередину. Там молились козаки та гребцi, яким не було тепер жодної роботи, а Антошко ревiв за паном i рвався наверх. Другi його не могли вдержати.

–  Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте менi мiрило i льотку, менi здається, що ми вже у лиманi. Давайте менi ще яке кресиво, щоб ракету пiдпалити.

Галера стояла на мiсцi i дуже хиталась.

Тривало довго, поки знайшли ракети. Пiд палубою було темно, мов у льоху.