Паша дививсь на нього з великою злiстю i побажав йому зломання шиї на першому ступнi.

–  Тепер слухай мене, пашо! Давай менi всi твої, судна, якi маєш, пiд мої прикази. Менi треба бiльшої сили на кожний припадок… Козаки множаться, мов саранча, i не знаю, скiльки їх тепер на Сiчi може бути…

–  Я, ваша милiсть, суден дати не можу, без приказу з Царгорода…

–  Нi?
– крикнув люто потурнак.
– Так, добре. Я завертаю до Царгорода, як задумав перше, але i тебе повезу в кайданах.

–  А мої грошi?

–  Чи тобi заложило, що не чув, що тi грошi - то дань, яку ти для Великої Порти зiбрав i вiдсилаєш? Я говорив голосно до мого пiдчиненого, i вiн це засвiдкує, де буде треба, коли б тобi захотiлось мене оклеветати. Ти не з дурним граєш…

Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.

–  Хай станеться воля Аллаха, бери, ваша милiсть, судна, яких тобi треба…

–  От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, мунiцiя i добра обслуга… Усе має бути ще сьогоднi готове до вiдпливу, завтра дуже рано рушаємо. Прикажи поспускати поперечнi ланцюги з води, щоб завтра не гаятись…

–  Там ланцюгiв нема…

–  Так?! То ти навiть i цього не зробив, що з Царгорода строго було наказано? Вибачай, але таке недбальство мусить бути окремо покаране. Докинь, серце, ще п'ять тисяч, а то нiчого з того не буде… Ти, певно, ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були.

–  Пропав я, - застогнав паша, - тепер-то вже менше маю, Як убогий дервiш…

–  Ти ще доробишся. Краще бути на часок убогим, мов дервiш, чим повиснути. Давай грошi…

Паша пiшов до скринi хитаючись, мов п'яний; грошi перебрав потурнак i сховав при собi.

–  Тепер, коли ми знову приятелями, так звели принести свiжої кави i чубук. Тепер погостимось.

"А щоб ти подавився тiєю кавою, щоб тобi внутренностi спалила", - проклинав паша в душi, плескаючи в долонi на службу.

Потурнак курив чубук i попивав каву.

"То розбiйник, шайтан, гiявр, щоб тебе огонь геджени спалив за життя, щоб тебе чорт узяв у тiм походi, щоб ти пророка не побачив, щоб тебе козаки на кiл посадили, щоб перед тобою райськi ворота нiколи не вiдчинилися! Шельма, обдер мене зi шкiри. Вiн, либонь, з султанського двора, бо лише вони так знають лупити", - думав собi паша.

–  Ваша милiсть зводять менi посвiдчити на письмi, що я видав судна на ваш приказ.

–  Дiстанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, i привезу тобi в подарунок який десяток здорових бранцiв…

–  Ваша милiсть не зволили заночувати пiд кришею свого невольника?

–  Нi. У вашої милостi надто м'яко i вигiдно, боюсь, щоб не заспати… впрочiм, ватажок повинен ночувати мiж своїм вiйськом. Прощай…

Паша вивiв його з почестю i поклонами до ворiт конаку.

Потiм прикликав своїх пiдручних i видав їм потрiбнi прикази.

Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу i каже:

–  От дурень з мене! Нащо було давати грошi зараз? Вiн, певно, з цього походу не верне i в'язи собi скрутить.
– Паша бажав йому цього з цiлого серця.

По виданню приказiв Iбрагiм став отаманом Очакiвського флоту.

Ввiйшов на корабель i стрiвся зараз з Сагайдачним, та розповiв йому все. Сагайдачний не мiг з дива вийти над проворнiстю потурнака.

–  Це, безперечно, твоє золото, - каже Сагайдачний.

–  Так, воно менi потрiбне. Завезу на Сiч i окуплюся козакам, щоб менi простили. Двадцять тисяч турецьких золотих цехiнiв - то вже гостинець гарний.

–  Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер.

–  Очакiвський флот тепер, отамане, пiд моєю владою. У лиманi я все потоплю, мов котенят. Тобi, отамане, не можна поки що на помiст показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пiшли тихцем, щоб вночi перейшли попiд Очакiв, поки ми тут дорогу з пристанi загатили. Ланцюгiв нема. За це заплатив менi паша окремо п'ять тисяч.

Пiзно внiч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний вiд отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в лиман, i там ховатися, поки не надпливуть очакiвськi судна та не застрягнуть на мiлинi. Тодi Жмайло мав на них з козаками наскочити i вибити усiх, а судна пiдпалити.

Вночi перекрались козацькi судна так тихесенько, що в Очаковi нiхто цього не помiтив.

В каютi отамана сидiв потурнак i важко задумався.

–  Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене i так сон не береться.

–  Тобi би теж вiдпочити, бо ти менше спав, як я, а удесятеро стiльки робив. В рiшучу хвилю ти охлянеш зовсiм.

–  Я не засну. В менi якесь таке твориться, що я цього i висказати не в силi. Мою душу якийсь несупокiй огортає. Сам не знаю чому. Я його вiдганяю вiд себе як можу…