–  Я закликав вас, панове отамання, порадитись в однiм важнiм дiлi. Знаєте, що приїхали з Польщi комiсари з письмом. Поперед усього ми прочитаємо його тут мiж чотирма стiнами, а пiсля обмiркуємо, чи самi дамо вiдповiдь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми вiдмовилися зробити те, чого Польща вiд нас хоче, тодi i ради не потреба, i козацтво про це не потребує знати. Тому, панове, не говорiть цього нiкому, що тут почуєте… Вам тiльки скажу, що комiсари скакали менi вже до очей, мов оси, чого я так проволiкаю. Я одмовлявся як мiг, лише щоби дiло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там о його голову ходить. Тепер вже довше зволiкати не можна, i треба сьогоднi вирiшити, та цих диявольських комiсарiв вiдправити, звiдкiля прийшли… Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.

Генеральний писар розвернув письмо, вiдкашельнув i став читати поволi, слово за словом:

"До козакiв тих, котрi на Запорожжi перебувають, а зчегульно, до сiчових, наш королiвський приказ.

Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й гнiвом переймаєть, што некотории козаки подщуванiям вихрителей своє ухо давши, забивши на Бога й на подданчоє послушеньство, которое нам, своєму королеви i панови, заприсягли урочисто…"

–  Хiба йому дiдько на кочергу присягав, а не ми, - зауважив старшина.

"…урочисто заприсягали, - читав далi писар, - собравши гультяєв вкупу лотровским способом спокайниє земли його величностi султана турецького, нашого приятеля…"

–  Знайшов свiй свого…

"…приятеля, бовем ми з ним вiчний мир заварли - здрадецко напали, спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми юж мнагократь наказивали козакам, жеби спокойно на своїх землях i местах сидели й турецьких татарских суседов наших неизультували под горлом й утратою нашей королевской ласки…"

–  Сховайсь з твоєю ласкою.

"…Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много козаков на город єго милостi Варну напали, кораблi i судна огнем знищили, самую Варну спалили й пограбили, а жителей подданих єго милостi султана насмерть забили. А потом, укравши гультайським способом з-под Очакова турецкую флоту, увезли за собою в лиман й здесь на очах турецького бiм-башi спалили. Чрез тиї свавольства й грабежництва козацких лотров й гультаєв ми не можемо мати спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути перебачено й за то постановили ми вас сурово укарати.

Приказуємо вам беззовлочно видати до рук наших комiсаров превудцов й вихрителей той виправи. Приказуємо вас всi судне й байдаки ваше, ти котри суть на Днепру альбо гдекальвек схранени, в обецности наших комiсарiв спалити люб затопити. Висока Порта жичить себе, аби єй видати превудцов варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми й учиним. Между тими превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем всi указивають на него, яко на головного ватажка…"

Не дали далi читати королiвського письма. Один старшина скочив i видер письмо писаревi з рук, та хотiв його на куски порвати. Ще завчасу схопив його Сагайдачний за руку i письмо вiдiбрав.

–  То вершок безличностi так до нас писати, - кричали зi всiх бокiв…

–  Стiйте, панове, вгамуйтеся, - говорив Сагайдачний.
– Коли вас, старшин, людей розважних, це письмо так роздратувало, то що би воно було, коли б його прочитав на великiй радi перед всiм козацтвом? Я сам того боявся. Саме письмо менi не страшне, хоч воно мене найбiльше лякати повинно. Ми це письмо гарненько сховаємо до слушного часу, а коли ляхам прийде скрутна година i знову зачнуть до нас сунутись з братерством, щоб ми їм помагали, тодi ми те саме письмо добудемо i народовi прочитаємо. Тепер з цього, якби козацтво про се провiдало, могла би вийти яка халепа…

–  Їх би, цих комiсарiв, зараз у Днiпрi потопити, мов цуценят.

–  Нi, ми сього не зробимо, бо цiлий свiт назвав би нас дикарями. То було б справдi не лицарське дiло, за яке не минула би нас кара Божа.

–  Хай же буде i по-твоєму, але ми зараз вiдпишемо королевi так, що йому аж у п'ятах похолоне.

–  Нi, я гадаю, що ми тим разом нiчого писати не будемо, лиш скажемо панам комiсарам твердо слово, що цього не зробимо.

Тодi зажартував собi генеральний суддя:

–  Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш поїхати у Царгород до султана в кайданах?

–  Поїду тодi, як менi самому схочеться Царгород побачити, але без кайданiв, лише з отсею шаблею…

–  Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, - говорив, жартуючи, Iскра, - то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Вiн би йому усiх жiнок розлюбив… От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена ляшка трохи не вдурiла, так у нього влюбилася…

Всi стали смiятися, а Сагайдачний каже:

–  Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що i як комiсарам вiдповiсти, щоб надто Польщi не обидити…