–  Нема що змiняти, нi поправляти, а треба поставити редуту на iншому мiсцi. Вона округла, мов куряче гнiздо, цiла стоїть у долинi. Татари вiзьмуть її першим розмахом, а вали такi, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого мiсця, ближче Днiпра, щоб можна було в разi потреби втекти на байдаки.

За куренем, де жили козаки, був окремий передiл на усячину. Там помiстили жiнок. Чоловiки всi спали в куренi.

Сагайдачного не брався сон. Вже було пiзно, а вiн ходив по валу, покурюючи свою люльку. Нiч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Мiсяця не було. На землю насiла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присiв на валу i задумався. В його головi засiла велика думка походу на Крим, геть аж у Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним пiде певно, але це ще не все. Коли б так похiд не повiвся, то вiн, певно, наложить головою, а уся його слава пропаде. То таке смiле i велике дiло, що аж подумати страшно. А коли б це повелось, скiльки би то християнського народу визволилося з страшної неволi.

Коли так сидiв задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух, наближався. Якась стать пiдiйшла i стала над ним, а вiн ще її не завважав. То була панна Анна. Їй також не спалось i ждала тiльки, коли її товаришка засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в пiтьмi напроти себе руки на майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить i, певно, його десь тут на валу стрiне.

Вона доторкнулась легесенько його плеча.

–  Хто це?
– спитав Сагайдачний, начеб зi сну прокинувся.

–  Не пiзнаєш мене, пане Конашевичу?
– питала тихим вогким дрижачим голосом.

–  А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не вiдпочиваєш? Завтра прийдеться ще неабиякий шмат дороги переїхати…

–  Не спиться менi чогось. Думки роєм по головi лiтають, в нашiй комiрчинi чогось душно, та й вийшла погуляти на свiжому повiтрi серед такої чарiвної ночi.

–  Гарна нiч для таких, у кого нема на головi турботи. А кому треба про все думати i пам'ятати, то однаково йому, чи на свiтi соловейчики щебечуть, чи громи б'ють…

–  Я се, бачу, пане Конашевичу, i вiдчуваю, яка вiдповiдальнiсть на твоїй головi, якi турботи про себе i про других. Та годi так усе клопотатись. Треба дати волю самим думкам, вiдпочити i звернути їм до чогось кращого, гарнiшого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собi знаю. Коли мене вирвали поганцi з-посеред домашнього вогнища вiд тата i мами, то менi здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене мiж турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та все ж я, щоб вiдiгнати вiд себе тi страшнi думки мимо мого страшного окруження, котре менi безвпинно мою гiрку долю нагадувало, перемогла себе на те все забути, i я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала в себе ту любу надiю, що Господь змилується надi мною, вислухає мої молитви i мене з неволi визволить. Воно так i сталося. I я дякую за це божiй матерi. I за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм терпiнням зробити край. Таке покiнчення моїх мук оставила я на останок, i воно добре сталося.

–  А хто, панночко, твої батьки?

–  Мiй батько - подiльський магнат. Нас лише двоє рiднi було. Мiй старший вiд мене любий братчик полiг на моїх очах пiд час послiднього татарського набiгу, коли-то наше майно руйнували i грабили поганцi, як мене взяли. Я не знала дотепер, що з моєю матiнкою сталося, бо мого батенька на той час не було дома. Тепер я довiдалась, що маму скрив старий пасiчник Андрiй у льоху пiд пасiкою. Вони обоє живуть, а я тепер одиначка… - Вона стала нишком плакати.

–  Жаль менi тебе, панночко, що ти так щиро за братиком побиваєшся, та плачем його не воскресиш, так судилось…

–  Пане Конашевичу, - каже Анна, подумавши, - їдь з нами до мого батенька. Ти людина освiчена, не вiк тобi вiкувати серед тих простих людей, тобi мiж рiвними людьми мiсце. Мiй батенько, пiзнавши тебе, прийме з одвертими руками i до кар'єри допоможе.

–  I зробить мене, певно, сотником надворних козакiв, коли їх справдi має…

–  Грiх тобi, пане Конашевичу, таке говорити… Мiй батько виробить тобi на сеймi наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не вiдмовить i… прийме тебе за зятя…

Вона вимовила цi слова з великою дрожжю в голосi.

–  Панно Анно, що тобi в голову прийшло? Подумай, хто я, а хто ти. Ти дочка, до того одиначка, у польського магната, може, i сенатора, я - простий козак, хоч i з освiтою…

–  Твоя освiта дає тобi приступ у найвищi круги…

–  А хоч би i так, то мiж нами така пропасть станова, народна i релiгiйна, що про злуку мiж нами, про одруження i бесiди не може бути. Ти - католичка, я - православний, по-вашому - шизматик. Двом богам в однiй хатi молитися не можемо. Я моєї вiри нiзащо в свiтi не покину, а тебе не можу силувати, щоб ти костьола виреклась. Врештi, твої батьки до цього не допустили би. Стрiнулись ми припадкове, на дорозi нашого життя, так i розiйдiмось по-доброму, згадуючи одне одного добрим словом.

Я мiж козацтвом один з перших, мiж вами я був би потурайлом, посмiховищем, i моя позицiя була б дуже мiзерна i для мене невиносима.

Я останусь тут, де мене провидiння Боже поставило, а ти йди своєю дорогою, хай тебе Бог благословить. Я бачу в тобi, панночко, людину розумну i з серцем. Тож буду тебе о одне просити: не дай панам знущатися над бiдним робучим народом. Згадай, що то такi самi люде, з яких я вийшов, з-пiд солом'яної стрiхи, i це мої брати. За те, панночко, я буду тобi дуже вдячний.