Анна присiла на землi бiля Сагайдачного. Вона дуже дрижала усiм тiлом, мов в лихорадцi.

–  Легко то сказати: йди собi своєю дорогою. А що можна на це порадити, як нашi життєвi дороги, зiйшовшись раз, перехрещуються, що я не можу йти окремою дорогою, без тебе. Вiд першого разу, як я тебе у цiй проклятiй Кафi побачила, мене щось начеб за серце зачепило. Я козакiв взагалi не знала. I зараз шепнуло менi прочуття, що ти мiй вибраний, у снах вилелiяний лицар, з котрим я пiшла би на край свiту. I коли я довiдалась, що ти козак, що ти належиш до тих людей, якими в моїй сферi товариськiй дiтей лякають, то мене це нi разу не налякало. Я собi зараз нагадала, що вже бувало таке, що панська дитина в козака влюбилась i виходила за козака замiж. Я не перша. Я не могла з тебе очей звести, i я почувала себе щасливою, коли могла поруч тебе їхати, як ти на мене поглянув, заговорив до мене слово. I ось я, поконуючи цiлою силою волi мiй дiвочий сором i амбiцiю дочки магната, сама тобi говорю, що люблю тебе, як свою душу, хоч не знаю, чи ти хоч крихiточку зi мною спочуваєш. Те, що я тепер зробила, називається в моїй товариськiй сферi великим проступком, i я за це стратила би на славi. За це всилували би мене вийти за першого-лiпшого шляхтича або пiти в монастир. Я ще не трачу надiї, що тебе приєднаю до себе, з'єднаю собi твоє серце моєю щирою любов'ю. Може бути, що ти не можеш до нас пристати, так я кину вiтця i матiр, вiдречуся багатства i пiду за тобою на край свiту, щоб лиш дивитися на тебе, бачити твої лицарськi подвиги. Ти мiй вибраний князь, ти моє сонце, козаче мiй любий, мiй пане…

При тих словах вона пригорнулась до Сагайдачного, мов налякана голубка, що ховається перед чимсь страшним, обняла його руками за шию i стала пристрасно цiлувати.

Сагайдачний гладив її нiжно по лицi.

–  Бiдна дiвчино, як менi тебе дуже жаль. Жаль менi, що я проти моєї волi став причиною твого горя. I з того другого, що ти сказала, нiчого не може бути. Я не мiг би бути таким пiдлим, щоб тобi свiт зав'язувати i брати тебе з-посеред панських розкошiв до твердого простого свого життя. Ти би нiколи до цього не привикла. Поглянь на моє окруження, на моїх товаришiв, їх просте безманєрне поведення завсiгди тебе би разило. А навiть не все могла би ти зi мною жити, а що могло б заступити тобi втрачений рай. Моє дiло козацьке, лицарське. Та там, де я мушу бути, там тобi бути не можна. У нас не так, як у Польщi, що шляхта жде аж вiцiв на посполите рушення, а поза тим живе дома. У нас посполите рушення кожної хвилi. У нас похiд за походом. То й так ти мусила би жити десь у городi самiтно, мiж чужими тобi людьми. А коли б я так у походi загинув, коли б не було кому за тобою постояти, тодi хоч пiд тин йди, бо додому нiчого тобi вертатися. Батьки i вся твоя рiдня вiдцуралась би тебе, а земляки показували би на тебе пальцями: от виродна дитина, що за козаком повiялась… Нi, Анно, я такого грiха на душу не вiзьму.

Вона закрила лице долонями i плакала.

–  А от ще одна перешкода, - говорив по хвилi Сагайдачний.
– Ти би на цiй любовi душе ошукалася. Я не можу вже нiкого, жодної дiвчини любити. Як ти до мене була така щира, то i менi треба вiдкрити перед тобою мою тайну, хоч при тiм порушу нiколи не загоєну сердечну рану..

Анна випрямилась i слухала.

–  Я полюбив раз в життi дiвчину гарну, як ранiшня зоря, чисту, як небесна роса, добру i розумну, мов янгол… Попри неї для другої дiвчини в моїм серцi мiсця немає…

–  Хто ж вона?

–  Чесного козацького роду, одиначка, як ти, - бо також втратила одинокого брата в борьбi з бусурменами… та лиха доля нас розлучила…

–  Певно, я так догадуюсь, видали її за нелюба замiж…

–  Нi, цього не було, бо такий смiльчак, щоби її важився менi забрати, не жив би… Ми були вже зарученi, батьки мене любили, мов рiдного сина… Вона загинула страшною смертю. Один попихач на хуторi її батька, жид-вихрест, поганий, потвора, вiвчар, влюбився в неї, при помочi розбишак вкрав її з батькiвського дому, i коли тi гiльтаї, побачивши за дня, яка то красавиця, хотiли її забрати i продати татарам, вiн її зарiзав ножем.

Анну начеб пiдкинуло з обурення.

–  Такого лотра на вогнi живого би спекти…

–  Його тi гiльтаї за те, що такої добичi їх позбавив, повiсили… Зрозумiй же тепер, моя добра Анно, - говорив Сагайдачний, важко зiтхнувши, - що для мене любовi вже немає. Я би найчистiшою любов'ю до другої споганив пам'ять моєї дорогої Марусеньки. Тепер я козак - i нiчого бiльше. Я лише у бою, серед граду куль, серед реву гармат, серед рукопашнi i стону конаючих, можу знайти забуття i полегшу на моє терпiння… Тебе я нiколи не забуду. Останьмося друзями, та й тiльки всього. Коли на мене згадаєш, то зараз подумай, що ти несвiдомо полюбила жонатого чоловiка, а така любов грiшна. Я не буду користати з твоєї слабостi, з твого зворушення, - йди собi, люба дитино, своєю дорогою.

Вiн поцiлував її нiжно в чоло, пiдвiв з землi i повiв, дрижачу, в її передiл…

А за той час розмови соловейко в верболозi спiвав своїй любiй дружинi пiсеньку, аж заливався…

На другий день Сагайдачний вибрав пригоже мiсце на редуту, помiряв, випаликував рови та вали i заставив козакiв копати нову редуту.

V

Вернувши на Сiч, застав тут Сагайдачний деякi змiни. За сiчовим валом покладено кiлька нових будiвель. Це було призначене для постороннiх людей, для купцiв, крамарiв та тих козакiв, до котрих їх жiнки приїздили. Старшина обмiркувала, що небезпечно кого-будь пускати в Сiч, особливо крамарiв, мiж котрими були турки, татари, вiрмени, греки.

Далi довiдався Сагайдачний, що приїхали сюди якраз комiсари з Польщi за дiлом. Тут було також примiщення для турецьких бранцiв, яких козаки вiдбивали у вертаючих з краю татар, а це траплялося дуже часто. Тут примiщено також i гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.

Сагайдачний пошукав зараз за Марком, вiн цiкавий був почути за очакiвський похiд.

–  Поталанило тобi, Марку, дуже радiю твоїм щастям.

–  А ти звiдкiля це знаєш?

–  Добряги татари вже про це знали i нам сказали. Я так зрадiв, що обiцяв урочисто мурзi привести йому живого Сагайдачного.

–  Не розумiю…

–  Опiсля тобi все подрiбно розкажу, тепер менi до кошового треба пiти iз звiтом.

–  А знаєш, Петре, якого гостя маємо на Сiчi?

–  Певно, думаєш про тих польських комiсарiв. Чого вони хотять?

–  Начхать менi на комiсарiв… Старий Чепiль приїхав.

Сагайдачного начеб у серце кольнуло.

–  Рад би я зараз його привiтати, та перший обов'язок.

Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадiв, аж його обняв.

–  Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо вижидали, та таки, нiде правди дiти, побоювалися за тебе. Приїхали з Польщi комiсари та привезли таке грiзне письмо, що аж волосся дибом на головi стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обмiркувати, що вiдповiсти комiсарам. Ось воно.