Опiр ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.

Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрiвноважитись, а хоче промах направити загаряча.

Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями.

Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Маркової лежанки i звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд заголовка.

–  А це що?
– питає грiзно.

–  Це ректор посилає за терпеливiсть.

Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице.

–  Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i то шляхтичевi?

Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, пiднiс гаманець iз землi i мерщiй втiк зi спальнi.

–  То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити, заки князь верне.

–  Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде сили вжити. Послали княжого лiкаря.

–  Йди геть, бо голову розiб'ю!
– кричав Марко.
– Напосiлися не давати менi супокою - я сам видержу без тебе.

Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору не пiде.

Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж.

–  Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай!

Помiчники лiкарськi не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало.

–  Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв!

В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки:

–  Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю?

Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили.

–  Дiти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя. Чого ви так?

–  Петра хотiли бити…

–  То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого доторкнутися, але старшину треба слухати.

Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Вiн налякався свого вчинку.

–  Прошу вашої милостi, ми обидва були роздратованi тою кривдою, яка Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками.

–  А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн прикаже. А ви, хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.

Наче б олiю налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопцi розiйшлися, а лiкар мiг в присутностi ректора оглянути та перев'язати Марковi рани. Потiм Марко твердо заснув.

Тепер уже Петро не потребував коло нього сидiти, бо лiкар приходив щоднини i доглядав його. За кiлька днiв - Марко став уже виходити та проходжуватися.

Однiєї ночi Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Сiч помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна й морозна. Мiсяць свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував рiзнi фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi спали. Чути було спокiйний вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На замковiм годиннику вибила одинадцята година.

Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною нiччю. Вiн одягся, накинув на себе кожушину i вийшов потихеньку до сiней, а звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив спокiйно по небесному просторi, мерехтiли зорi, а по замерзлiм снiгу блищали мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав.

Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям, i на душi в нього стало легше. Забув за злиднi, що йому недавно лучились, забув заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись по огородi. Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла за ним якась людина i стала за углом. У неї в сутiнi свiтилися очi, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.

"Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд вiкна ректора. Там було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч диякон Артемiй. Вийшов iз сутiнi на свiтло мiсяця. Марко так налякався цiєї нежданої появи, що трохи не крикнув.

–  Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, i тепер випрешся, що заглядав у вiкна пана ректора? Лише далi так. Пошукай добре каменюки. Дiстанеш другу порцiю, поки ще давнє не загоїться.

Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемiя його приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко запалав страшним гнiвом. Вiн чув, як кров у нього б'є до голови i заливає мозок. Охота помсти виступила з цiлою силою.