–  Але ти, кривоприсяжнику, бiльше на мене свiдкувати не будеш, - засичав крiзь зуби Марко i з усiєї сили зацiдив диякона в висок.

Диякон без стогону, наче пiдтятий гострою косою комиш, присiв i повалився на землю. З губи жбурнула кров.

Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину. Його напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав до Петра:

–  Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив!

Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi.

Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер є.

–  Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого!

Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцiї.

–  Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться.

–  Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з дуру говорю, то дiйсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемiй i знову пiдсунув менi думку, що я йшов ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а вiн й околiв.

–  Де ж вiн тепер?

–  Лежить в огородi на стежцi. Слухай, Петре, менi треба зараз, не гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за мною слiди, як зможеш.

–  Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.

–  Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити будеш моєї доброї слави.

–  Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою не раз визнавали собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму в дорогу, чого нам буде потреба.

Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак вибирати зi скринчини рiзну мiзерiю. Петро взяв трохи бiлля, взяв гаманець iз грiшми, взяв лук, подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами i вийшли на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а при нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж задрижали на той вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв мерця попiд пахи i заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу i тут загорнув його снiгом. Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою вiдразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд, що тут зроблено. Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той час вони будуть далеко вiд Острога.

Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далi робити. Марко не в силi був що-небудь думати. Вiн плакав, i дрижав усiм тiлом, та дзвонив зубами. Як покiнчив Петро роботу, каже до Марка:

–  Ставай менi на плечi та перелазь через огорожу. Марко послухався i за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мiзерiєю i перескочив сам. Перейшли в тiнi вiд мiсяця вулицю Замкову, перейшли ринок i подались у вулицю Татарську, до ворiт города.

Втеча бурсакiв iз школи при кiнцi шiстнадцятого вiку не була чимсь незвичайним. Який втiкав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжi. Кожний бурсак знав, куди в такiм припадку дiватись, бо про те всi межи собою толкували. Знав це й Петро.

Пiд самим мiським валом столицi князя Острозького стояла оселя старого вiрменина Аслана. Вiн торгував усiм. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або промiняти за iншу рiч. У нього можна було перевдягтись так, що й рiдна мама не пiзнала б.

Аслан мешкав у малiй хатинi, що вiд старостi всiла в землю по самi вiконцята. Малi вiконцята, заслоненi замiсть скла пiхуровими оболонками, коли в хатi свiтилося, виглядали так, як очi якоїсь приземної потвори, що прилягла до землi й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.

Петро застукав у вiкно раз i другий. Довкола все спало мертвецьким сном. Чути було лише тiкання великого годинника на вежi замку та хiд по скрипучiм снiгу сторожних.

Хоч було вже около пiвночi, на Петрiв стук зараз у хатi заметушилося. Заблисло свiтло, а згодом рипнули дверi сiней. Вони вiдчинилися, й показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а вiдтак i цiла постать Аслана.

Аслан був худощавий невеликий чоловiчок, пригорблений вiд старостi. Зате голова в нього була незвичайно велика i не вiдповiдала до його дрiбної постатi. Дивишся та й мiркуєш, чи той чоловiк не замiняв голови з яким велетом, що дуби ламає. На головi довге сиве кудлате волосся, така ж, аж у пояс, борода i великi брови. Не вiдбiг вiд цього ще великий нiс, яким старi вiрмени дуже величалися. Довгi руки, що десь до колiн сягали, вкритi синявими жилами, мов мотузками.

Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, нiколи не роздягався.