–  Буде вечеря, якої ми давно не їли.

Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати. Поїхали далi, шукаючи мiсця, де би їм переночувати. Була тут невеличка полянка, окру-жена лiщиною i терням… Тут здавалося їм найлiпше. Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею лiщини, а Петро патрошив цапа. Незабаром загорiвся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта, застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо припiкалося й розносило приємну воню. Тим часом конi зачали порпати копитами за сухою травою. Хлопцi так запряталися своєю роботою, так пильно їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них пiдiйшов чоловiк i гримнув над головою:

–  А якого бiса шляєтеся по моєму лiсу?

Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив. Бiля них стояв чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На головi стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На плечах - рушниця, а за мотузяним поясом - довгий нiж.

–  А ти, чоловiче, якого бiса зачiпаєш поночi добрих людей та не даєш спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.

Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.

–  Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс!
– кричав старий, хапаючи за рушницю. Петро вмить вiдкинув тичку, вихопив iз-за пояса пiстоль i натягнув молоток.

–  Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!

Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.

–  От, козаки, молодцi! Далебiг я лише вас налякати хотiв. Бачу - школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!

Вiн наставив на Петра обi руки. Петро встромив пiстоль за пояс i приблизився до старого.

–  Ну, а ти чого став, як намальований?
– каже старий до Марка.
– Бери печеню та вiнчай пекти, бо на снiгу ледве чи спечеться i я з вами повечеряю, коли мене не проженете…

–  Милостi просимо до гурту!

Старий поклав рушницю коло себе в снiгу, прикучнув до вогню i став грiти руки.

–  Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрiлу не чув.

–  Це таке, що голосу не видає, а стрiляє певно, - каже Петро i показав дiдовi свiй лук. Старий став оглядати цапа.

–  Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну, ну… та-бо й лук - якась панська штука.

–  Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.

–  Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати до мене у мiй зимiвник.

Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.

–  То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?

–  Є зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно. Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.

–  Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.

–  Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось провинилися та тепер втiкають…

–  Чому ж зараз говорите: провинилися…

–  Авжеж, бо зимою втiкаєте. Коли б не те, заждали би до лiта так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.

За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дiд вийняв ще з торби кусок паляницi та обдiлив усiх.

–  Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.

–  А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то пiдбилися.

–  Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лiсi так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалуєш.

Хлопцi зiбрали свої статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.

Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не було. В такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту i частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий вiдчинив ворота, придобрив собак, i подорожнi пiшли туди за ним. Недалеко ворiт стояла хатина, обведена загатою з лiсової трави. Бiля неї стояла клуня. До неї завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчої породи обнюшили подорожнiх зi всiх бокiв i стали лащитися. Одна таки пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.

–  Добрi ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворiння: лиху людину нюхом пiзнає i не попустить їй. Знаєте, що вiн раз на смерть загриз розбишаку, що хотiв мене, самiтнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то i не пiкнув.

Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло. Вiн розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.

–  Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сiдати просимо.

Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе з простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього повiшана в порядку зброя: шабля, пiстолi, двi турецькi рушницi. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвiв у печi вогонь та став подорожнiх приймати, чим хата багата. Принiс iз погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.