–  От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика.

–  Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справдi гостi трапилися?

–  Ну то що? Хiба такi самi втiкачi, як i ми обидва; було б нам веселiше, а я їх нi раз не боюся… Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре вiдживляться.

Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не мiг вийти. Там були завиненi в платку три саленi свiчки.

–  Не кажу ж я, що покiйник добрий хазяїн був, - царство йому небесне.

Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не погас. Вiдтак поклякали обидва й стали молитися Господовi за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжої соломи i полягали спати По такiй утомi, по невиспанiй попереднiй ночi заснули вiдразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн якийсь рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi сторони. Вiн прокинувся i став наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали конi форкати i непокоїтися. "Що це може бути?
– подумав.
– Хiба ж погоня?"

–  Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро пiдвiвся, протер очi i слухав теж.

–  Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку!

Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а далi стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.

–  А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро.
– Не дадуть нам уже до ранку спати.

–  Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до вiкна доберуться та в хату влiзуть..

–  Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися.

Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней. Почув справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх непокоїлися. Петро встромив пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток - i розлягся стрiл. На хвилю притихло гаркотiння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.

Петро, упевнившися, що дверям нiчого не станеться, пiшов у хату й полiз на лежанку, де незабаром i заснув.

Як нашi подорожнi прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хатi не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печi, обiйшов коней i став варити снiданок. Надворi було тихо й гарно. Днина заповiдалася погiдна й морозна. Вовки пiшли собi, лише слiди по них остались: куски шкiри розшарпаного вовка й останки костей бiдного дiдуся, якого вовки випорпали з снiгу й з'їли. Немило воно вразило хлопцiв, що з їх причини не судилося бiдному мiрошниковi зложити костей у святiй землицi. Марко кiлька разiв заговорював, щоб їхати далi, та Петро й думати про те не хотiв. Поки стане харчiв для них i коней, треба пересидiти тут, бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро вилiз на сам вершок вiтряка й розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний степ, вкритий бiлою плахтою. Втiкачi збилися зовсiм з дороги. Не знали анi де вони є, анi в який бiк їм повернутися.

Пересидiли так три доби в хатчинi мiрошника. Харчiв вистало б ще на два днi, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два днi знайшли яку людську оселю. Чим далi вiд Острога, тим менше треба було боятися людей i погонi. Пiд вечiр останнього дня прилагодили все до дороги. Мали виїздити, - скоро на свiт божий займеться. I вони, i конi вiдпочили добре. У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже бiльше не приходили. I знову днина заповiдалася гарна, коли, помолившися, посiдали на конi й рушили до полудневого сходу. Конi порскали весело, бiжачи по скрипучому снiгу, й їм було весело. Як зiйшло сонце, то вiтряка вже не було видно. В полуднє нагодували коней, з'їли трохи сушеної риби, паляницi й поїхали далi. Та чим ближче було до вечора, тим сумнiше їм було. Одна турбота їх мучила, де тут у пустинi взимi переночувати? Їхали навмання все в один бiк. Треба хiба так цiлу нiч їхати, бо приставати нiде. Настала зоряна нiч, мороз побiльшав, аж трiскотiло. Конi пообмерзали iмлою. Нараз стали перед якоюсь загородою. Невеличкий кусок землi, огороджений високим плотом, у якiм стирчало декiлька присадкуватих верб.

–  Це, либонь, якась пасiка буде.

За плотом не видно було нiякого домiвства. Позлазили з коней i вiдчинили хвiртку. Це була справдi пасiка. Попiд плотом пiд острiжками стояли рядком улiї, обвитi соломою. В однiм кутi лежали порожнi улiї й сухе вербове пруття, присипане грубо снiгом.

–  Може, знову якого мерця знайдемо?
– каже Марко.

–  Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що є де як-так сховатися.

Вони розсiдлали коней, витерли вiхтями i дали в мiшечки пшеницi. Розвели огонь i стали лагодити леговисько на нiч. Так не спали ще нiколи. Вправдi, як були ще хлопцями, не раз ночували з кiньми в полi, та це було лiтньою порою. А тут - зима. Мороз трiщить. Небо засiяне рясно звiздами, що мерехкотять, а їх свiтло сипле мiльйонами дорогоцiнних камiнчикiв по замерзлому снiговi. Лежачи бiля огню лицем вгору, дивився Петро на яснi зорi й згадував колишнє: рiдне село, широке оболоння, поки не заснув твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня i зараз вибралися в дорогу. Марко втратив цiлком надiю, щоб вони могли Добратися до цiлi своєї дороги, до Запорозької Сiчi. Прийдеться їм загинути в степу. Совiсть не давала йому супокою, що спричинив загибель нiчого не повинного приятеля Петра, якому всмiхалася така гарна будучнiсть пiд могутньою опiкою князя Острозького. Петро був iншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати. Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й Господь не дасть їм пропасти. З полудня того дня побачили далеко на обрiї великий лiс, i туди завернули коней. Той чорний лiс був окутаний темно-синьою хмарою, бiльшав i поширювався в мiру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило ЇМ, що там знайдуть безпечний захист i спроможнiсть вижити. Конi вiдгребають собi сухої трави з-пiд снiгу, а звiра в лiсi досить, бо не можна собi без того лiсу подумати, особливо взимi.

Справдi, лiс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки витягали свої безлистi конарi високо вгору. Корчiв було мало. Декуди купка тернини, лiщини або малинника, бо пiд тинню таких велетiв годi меншiй деревинi вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лiсу. Високо на деревах лопотiли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопцi оглядалися на всi боки, шукаючи для себе догiдного пристановища. Петро побачив пiд корчами великого цапа. Вiн дивився здивовано на подорожнiх, неначе б хотiв спитати, чого їм тут треба? Петровi прийшла добра думка в голову. Вiн злiз з коня, здiйняв з плеча свiй лук, нап'яв стрiлу й став хильцем до цапа наближатися. Стрiла фурнула, поцiливши цапа в груди. Вiн пiдскочив угору й простягнувся мертвий.