–  Якi то цiсарськi хоругви?

–  А, то ви того не знаєте? Як хотiли усi володарi християнського свiту зробити спiлку на турка, то нiмецький цiсар прислав на Запорожжя свого посла Ля-соту, вiн привiз запорожцям у дари хоругви, клейноди i вiсiм тисяч червiнцями. Отож тi хоругви були панам солею в оцi, i вони наважились їх вiдiбрати.

Видавати свого товариша вороговi на смерть мученицьку - то був би страшний грiх, i Лобода це вiдкинув. Тепер Жолкевський пустився на хитрощi. До нас прислав двох, вони показувалися, що втiкли вiд панiв, i нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва переправитися через Днiпро i напасти на наш табiр, де були самi жiнки i дiти, бо цiла козацька сила стояла над Днiпром i не дозволяла Жолкевському переправитися. Ми тому i повiрили. Треба було уступати ще далi. Нашi човни поплили рiкою Сулою, а наш табiр посувався попри Сулу. Ми пiшли аж пiд Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких тридцять гармат i багато усяких припасiв. Як ми подалися далi, то Жолкевському прийшлось легко перейти Днiпро. Вiн iшов услiд за нами. Йому прийшли на пiдмогу литовськi полки. Тепер у Жолкевського була бiльша сила, як у нас. Ми уступали далi, хоч гiрко було йти з таким великим табором. Недалеко нам було дiстатися в степ, а тодi ми врятувалися. Вiдгадав нашi думки Жолкевський. Вiн розпочав з нами мировi переговори, щоби нас приспати, а тим часом послав вiйсько повище Лубнiв, що перейшло Сулу i заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, дiти, що ляховi не можна нiколи вiрити, вiн тебе цiлує, а нiж за пазухою держить. Ми стали табором над рiкою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох бокiв, годi нам було з отабореного мiсця рушатися. Ми окопалися з трьох бокiв i стали до оборони. Ляхи окружили нас i зачалася облога. Нашого табору не можна було силою здобути, бо з трьох бокiв вали, а з четвертого велике болото. Було в нас яких шiсть тисяч вiйська, i доброго, i менше вдатного, а друге - стiльки жiнок i дiтей. У нас було багато коней i скоту, яких не було де пасти, i все то гинуло. Настала страшна спека i сморiд вiд падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стрiляли у табiр з гармати i багато люду нiвечили. А Жолкевський не переставав вести переговорiв з нами. Iз-за того наливайкiвцi стали пiдозрювати нас у зрадi. Повстали в таборi колотнечi, аж на однiй радi Лободу вбито. Зробили це тi злодiї-наливайкiвцi.

–  Хiба ж це не козаки?

–  Це збиранина з усяких злодiїв. Наливайко тримав усяку дрань, розбишакiв. Вони нiкого не щадили, а всi їх злодiйства карбовано на справжнiх козакiв. Але по смертi нашого гетьмана не вдалось Наливайковi захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч Кремпський держав усе залiзною рукою, то годi було обi сторони з собою погодити. Ми, запорожцi, не могли вибачити тим злодiям-наливайкiвцям смертi нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табiр, то не може бути гаразду. Жолкевський знав про це вiд утiкачiв. Йому теж пильно було, у його вiйську був голод. Не можна було нiчого довезти, а вiн знав, що в нашiм таборi є подостатком поживи, i голодом нас не вiзьме, йому теж дуже пильно було справу покiнчити. З одного боку, лякав нас своїми гуляйгородинами, а з другого боку, пiдпускав туману на згоду.

–  Що це таке гуляйгородини?

–  Це такi рухомi фортецi на колесах, високi, мов обороги. Згори можна з них, скрившись за стiни, стрiляти з гармат у середину табору. Та ти, один з другим, як хочеш справдi запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба або дiтвак. Ти слухай та мiркуй сам, поки не вимiркуєш, а коли нi, то таки колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.

I цi гуляйгородини справдi налякали малодухiв, i вони подались на погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене заливає вiд соро- му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу i Шостака. Тим замарали козацьку славу на довгi вiки. Треба признати наливайкiвцям, що i чути про те не хотiли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його i ладились перебоєм видiстатися з табору. Наливайко вже перелазив через вал. Зчинився такий пекельний галас у таборi, що ляхи прискакали на конях дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани i видали… Видали i наших славних полковникiв. Видали хоругви, клейноди, гармати i всю зброю. Тодi Кремпський, бачачи, що цiла справа пропала, зiбрав коло себе вiрну дружину i перебився через ляцьке вiйсько. У тiм пеклi я втратив голову i вже рiшився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня. У пунктах угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено, що ми всi можемо свобiдно вiдiйти, куди нам завгодно. На те взялися жонатi козаки, щоб тим способом врятувати свої жiнки та дiти. Та Жолкевський уже по тiм, як ми видали усю зброю i стали голiруч, додав ще один пункт, а то, щоб тi пани, що з нами були, пiзнавали своїх пiдданцiв-хлопiв i забирали їх iз собою.

Ми кричали: "Зрада! Такого в умовi не було, ми не пристаємо!" - "Як не пристаєте, то обороняйтеся, - каже Жолкевський, солоденько усмiхаючись, - баталiя йде далi".

Та яка ж то могла бути баталiя? Ляхи були в нашiм таборi, ми без зброї, а мiж нами голосять жiнки i плачуть дiти… Нас взяла розпука. Кожний хапав що пiд руки попало. Я виломив iз воза люшню. Тодi польське вiйсько, роззвiрене, що стiльки з нами намучилось, кинулось нас рiзати, як баранiв. Не жалiли нiкого: рiзали жiнок i малих дiтей… Уявiть собi, що там дiялось, бо я не в силi вам цього розповiсти. Польськi жовнiри знасилували жiнок, а вiдтак розтинали їм животи. Малих дiтей застромлювали на списи i перекидали один одному. Мене обскочили, i якийсь ляшок пiзнав у менi свого пiдданця. Зi мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене, вiльного чоловiка, в пiдданство брати? Я скочив на нього, як ранений кабан, i зацiдив його люшнею по головi так, що мiзок вiдразу вискочив. Дiсталось також i тим, що мене хотiли живого брати. А що в тiм мiсцi табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втiкав щосили, поки не дiбрався в комиш. Тут було велике болото, i з цього боку наш табiр не був окопаний. Там я пересидiв двi доби, п'ючи гнилу воду з багна. Сюди чув я страшнi крики, голосiння i плач. Та вони, собаки, не мали найменшого милосердя над жiнками; здавалося поганим, що в цiм таборi зiбрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По двох днях коли все втихло, я викрався з болота i втiк…

Дiбравшися до Днiпра, кого я там стрiнув? Я стрiнув Пiдвисоцького, що йшов нам на пiдмогу. З ним получився i Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли iз низу запорожцi. Коли би було ще два днi перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Пiдвисоцький мав думку зайти їх iззаду вiд Днiпра.

Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.

–  А як воно тепер на Сiчi, коли стiльки народу витратилося?
– питав Петро.

–  Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо вiн не пропаде, ми ще помiряємося з ляхами, i наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Вiйсько в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити…

Оповiдання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в яснiших зарисах той конфлiкт, який витворився мiж тими, що мають, i мiж тими, що не мають нiчого. Бо ж та цiла буча iз-за того пiшла. Пани хочуть, щоб бiднi на них робили, а вони щоб безжурно панували.

Було вже пiзно внiч. На небi зорi поперемiнялися. Деякi вже й позаходили, iншi посувалися на своїй дорозi далеко. Косарi стояли високо на полуднi. Козаки сидiли при великiй ватрi й куняли. Дехто полiз пiд шатро i захрiп. Старий Пугач полiз на вiз, пiд буду, накрився кожухом та невдовзi захропiв. Конi хрупали зерно, стоячи на припонi коло возiв. Десь далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за ним iншi. Сторожнi козаки проходжувалися повагом по замерзлому снiгу, позiхаючи голосно. Петро з Марком сидiли ще при вогнi, покурюючи люльки.

–  Один з нас най iде спати, - каже Петро до Марка, - опiсля змiнимося.

–  Якось не хочеться заснути. Так то оповiдання залiзло в голову; страхiття по мiзку снується, що годi забути.

–  Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозi не знали. Як воно добре, що нас доля звiдти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися далi, переливали з пустого в порожнє, а вiдтак були б ми навiки прикованi до їх милостi, князя, кайданами вдячностi, а, може, згодом були б заложили шию в панське ярмо i сталися панськими собаками, як багато iнших.

–  Та ще на князя Костянтина нема що нарiкати, там народовi добре живеться.

–  А що буде потiм? Вiн же не вiчний, його цiла фортуна перейде в ляцькi руки, а тодi руський народ вийде на тих багатствах гiрше. Краще, щоб їх не було.

В тiй хвилi конi стали непокоїтися i форкати. Двi собаки, що повлазили на вози, посхапувалися i заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач встав теж i протер очi. Вiн спав чуйно, наче птиця на гiллячцi. Дивився в даль. Десь далеко чути було гаркотiння.