Вже вечорiло, i всi заворушилися вiдходити.

Як ввiйшов Петро з Пугачем, генеральний писар повернувся до них i спитав:

–  А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу!
– каже писар, пiзнавши Пугача.
– 3 яким дiлом приходиш?

–  Ми приїхали з Чубової редути, сорок чоловiк. Призначи нам, пане писарю, курiнь, а то прийдеться хiба на майданi на морозi ночувати.

–  Iз Чубової редути? Так значиться, не новики, а вже козаки-товаришi. Так йдiть, небожата, у Переяславський курiнь. Там найбiльше людей потреба. Як є у вас список, так давай сюди, хай у реєстр заведу. Ну, добре, добранiч вам!

Як козаки вийшли до сiней, Пугач каже:

–  Так, як би змовилися. Я теж з Переяславського куреня. Та там ще знайдеш, либонь, i земляка свого Павла Жмайла. Може, вiн який родич твого побратима Марка.

Чубiвцi передали коней новикам, що тут з'явилися, i пiшли гуртом до Переяславського куреня.

Нiчого тут замiтного не було, бо всерединi курiнь був такий, як у Чубовiй редутi, хiба що бiльший. Було тут кiлька огнищ, на яких горiв вогонь i огрiвав усю хату.

Наприкiнцi куреня, за столом, сидiв курiнний отаман Грицько Жук з осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув вiд порога:

–  Здоров будь, батьку отамане, здоровi братики! Усi оглянулися, як в курiнь ввiйшла цiла ватага людей. Отаман дививсь на них, прислонивши очi долонею вiд свiтла.

–  Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий товаришу! Куди ти блукав так довго?

Жмайло його зразу не пiзнав. Отаман каже:

–  Не пiзнав Пугача?

–  Справдi не пiзнав, - каже Жмайло i встав вiтатися. Жмайло був вже старий i сивий козак.

–  Слухай, осавуло, - каже Пугач.
– Приводжу тобi когось, що буде тобi, либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, - каже до Марка.

Марко виступив пiд свiтло, та осавул його не знав.

–  Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи вiн рiдня тобi, то самi потолкуйте.

–  Ти звiдки, козаче?

–  Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.

–  Рiдний, мiй, рiднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи, що там наш рiд?

–  Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу, давно не мали ми вiсточки з рiдного краю.

–  Так не знаєш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?

–  Я Степанiв. Про нашого прадiда нiчого не знаю.

–  Я тобi стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є ми?

–  А то - мiй побратим Петро Конашевич, син Iвана.

–  Знаю i твого батька, вiтай менi! Батько живий?

–  Поляг, ще як я дитиною був.

–  А вибач менi, товаришу, - каже осавул до Жука, - я на радощах i козацький звичай забув - перепинив цим новикам поклонитися тобi, як головi куреня.

–  Ми вже не новики, - каже Петро, - ми з Чубової редути приходимо, ми - козаки.

–  Вiтайте, панове товариство, - каже Жук, та я вас у курiнь не приймаю, бо у мене своїх людей доволi.

Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешнiй запорозький звичай, i чи знають, що їм на таке вiдповiсти?

Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед i, кланяючись курiнному отамановi, каже:

–  Я говорю iменем усiєї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобi, батьку, вiд старого сотника Чуба i прошу: прийми нас, сирiток, у свiй славний курiнь, а ми дякуватимемо i, як старий звичай каже, вкупимось.

–  Не можу сам цього зробити, бо я сам нiчого не рiшаю, хай старшина скаже, - каже Жук. Покликали ще курiнного суддю i кухаря.

–  От i напасть, - каже Жук, - панове отамани. Прийшли якiсь козаки та й у курiнь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.

–  Хай вкупляться, - каже кухар.

–  Ми подорожнi, - каже Петро, - грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всiх золотого кладу. За решту вибачайте, ми вiдслужимо.

–  Ну, що ж, панове, зробимо?
– питає Жук.

–  Приймемо, - каже кухар, - у нас харчiв доволi, а коли б негарно велися, так проженемо.

–  Ну гаразд!
– каже Жук.
– Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм мiсце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу кашi, щоб для всiх на вечерю стало.

Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжi у куренi кухар таку замiтну вiдiгравав роль i до старшини належав. Кухар на Запорозькiй Сiчi був тим, чим у вiйську iнтендант. На його головi було не лише прохарчування усього куреня. Вiн дбав теж про одежу для всiх, вiв курiнну касу i з усiх видаткiв мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.