–  Що нового?

–  Пане отамане, передня сторожа вже на острiвцi спочиває. Буде їх зо двi сотнi. Орда в тiй хвилi вже, певно, над берегом.

–  Добре, гаразд,-говорив Жук, затираючи руки.
– Здається, що в рiчках вже, либонь, досить води назбиралось. Ви, хлопцi, сидiть за возами i гарматами i не показуйте носа. Цих ми перепустимо туди i назад. Вони, як завернуть, будуть себе вважати цiлком безпечними. За ними пiде уся орда. Нiхто не смiє стрiляти, поки я не дам знаку i стрiлю перший.

В цю хвилю стали показуватися з-пiд берега голови коней i людей. Вони виходили на берег. Тут вони поодягалися, посiдали на коней i рушили широкою лавою, розглядаючись на всi боки. Але не помiтили нiкого.

Жук сховався за прислоненими зеленню возами. Татарськi орди переїхали спокiйно аж по кiнець обох лiсiв i звiдтам звернули до Днiпра. Тепер розмовляли мiж собою голосно, нiчого не прочуваючи. Як стали над берегом, пустили зараз пасти коней та стали галакати через рiку до тамтих.

Iз-за рiки доходив великий галас. Тепер розпочалася переправа цiлої татарської армiї. Так, бодай, здавалося козакам. Та воно довго тривало, i нiхто бiльше на цiм березi i не показувався. Вже i вечорiти стало, а галас не вгавав, i нiкого не було видно.

–  Що воно, до бiса, чого вони забарилися? А ну же, Петре, пiдiйди до берега i роздивись.

Петро пiдкрався до берега та йому аж в очах замерехтiло. На тiм боцi Днiпра горiли великi огнi, а помiж ними сновигали, мов у муравельнику, чорнi татарськi постатi. За хвилю загорiли огнi i на цiм боцi Днiпра.

"До бiса! I цi безпечнi. Коли б так уночi до них добратися, то нi один не вийшов би живий", - думав Петро, вертаючись до своїх.

–  Ти менi нiчого й не кажи, бо я вже знаю, - каже Жук до Петра.
– Татари там, де стали, там i ночувати будуть.

–  Може би так на вилазку на охотника, пане отамане, дiбратися до їх та зробити їм криваву купiль.

–  Гарячо ти купаний, козаче. Так не можна. Наробилося би галасу i тамтi, дiзнавшися, що ми тут є, пiшли би на iнший шлях. Ми не йшли сюди, щоб цих обiрванцiв перерiзати, а на те, щоби цiлу орду знiвечити. Ночують вони, то й ми переночуємо, хiба що огнiв розводити не будемо.

–  А щоб їм всячина!
– нарiкали козаки.
– Треба буде уночi мерзнути.

–  Завтра буде гаряче, аж попрiємо.

Жук приказав вiдвести коней у лiс, щоб не зрадились чим.

Як лише на свiт заноситися стало, на тiм боцi Днiпра настав великий рух. Орда ладилася до переправи. Над рiчкою залiг такий густий туман, мов хмара. Козаки привели коней i позапрягали у вози та гармати.

Тривало так довший час, поки татари перебрались на цей бiк рiчки. Повдягались i посiдали на коней. Опiсля рушили в порядку помiж лiси.

Iз-над рiчки насунула i сюди густа мряка i заступила свiт божий. Тут лиш тiльки видно, що вiд берега щось клубилось в густiм туманi i розходився гамiр.

"От коли б так вiтрець подув, - думав собi Жук, - та годi на це довго ждати. Благослови, Боже, на велике дiло, та поможи християнському мировi побiдити".

Жук узяв вiд гармаша льонт i пiдпалив першу гармату. Залунав стрiл i вiдбився могутнiм гомоном по лiсi.

–  Ану же, хлопцi, одна за другою, а потiм чергою.

Настав страшний рев вiсьмох гармат, котрi були з Жуком. На той гук почулись густi рушничнi стрiли по обох боках шляху i лiсу.

Мiж ордою настала метушня, зойки та крики. Вони такого не прочували, а через мряку не бачили, звiдкiля на них напасть iде.

Жук розпочав стрiльню тодi, як послiднi татарськi чети на цей берег рiки виходили.

Татари роздiлилися на два фронти по обох краях шляху i стали вiдстрiлюватися. Цiлi хмари стрiл випустили на обидва лiси, та тим вони козакам не пошкодили, бо вони ховалися за деревами. Тепер повiяв вiтер вiд лиману i розiгнав мряку. Татари побачили, що вони попали у засiдку, їх взяла розпука. До Днiпра не можна було вертати, бо тут стояв Жук з гарматою.

Одна частина пiшла перебоєм вперед. Тi, що позаду, кинулись на Жука, на його табiр. Жук став уступати поза лiс, вiдстрiлюючися.

Татари загадали обiйти другим боком поза лiс, та тут натрапили на рiчку, повну води по самi береги. За табором, що вступився за лiс, вони не йшли, побоюючись нової засiдки. Вони почвалували шляхом помiж лiсами наперед.

Вiдразу замовкли гармати, лише рушничнi стрiли з лiсiв заєдно тарахкотiли.

–  Дотепер все пiшло добре, - каже Жук.
– Тепер, хлопцi, поспiшаймо поза лiс щосили, може, ще їх перебiжимо. На конi!

–  Не знать, що сталося з нашими у лiсi?
– каже Сагайдачний.