Зайшовшись від кашлю, волоцюга зігнувся в три погибелі. Коли він випростався, плащ забруднило мокротиння. Рука відшукала сулію, хазяїн льоху припав до неї – з відразою жбурнув, як тільки-но з’ясував, що вчора випив усе.

Сулія, ударившись об трубу, бризнула скалками.

– Чрш-шшо… чртзнашшо!.. похх…

– Фарте! Ходімо!

– Ще три хвилинки, Матті! Я відчую, коли…

– Я й сам відчую. Просто вилиці зводить…

– Овал Небес! Якому нещасному сниться таке?!

– Авжеж, не позаздриш…

Волоцюга над силу звівся на ноги. Шкутильгаючи, як старезний кінь, котрий весь вік крутив колеса олійниці, він вибрався в перший погрібець. На ходу підставив долоню під струмок білястої пари: зібрав калюжку, витер лице. В кутку валялася картата торба. Прихопивши її, бурлака зі скреготом розчинив двері, що їх маги спочатку не помітили, і потягся кудись нагору.

Над головами магів, по той бік низької стелі, почувся тупіт і дзижчання. Звук роз’їдав мозок, немов кислота. Через хвилину почав гупати молот: рідко, але оглушливо.

– Тоді! Фарте, годі…

– Біжімо!..

Зосередившись, обидва побачили, як від їхніх зусиль жахливий льох посмикується, огортається димом і починає танути.

* * *

Прокинутися пізнім ранком?

На брокенгарцькому цвинтарі?

На вологій траві, під кущем козолисту?

О, це було кращим із пробуджень Фортуната Цвяха за все його довге й цікаве життя! Венатору важко було би сказати напевно: чим так потряс його огидний сон? Але дещо він знав стовідсотково: якби перед ним постав вибір – три візити до Нижньої Мами чи година в затхлих льохах марень – він не вагався би жодної миті.

Сонце підбилося високо. Примогильні квітники пахтіли, обдаровували чудовим ароматом. Цвіли жовтогарячий лілійник і золота ахілія, зблискував пурпур монарди, зібраної в пучечки. Синьоголівник похитував суцвіттями, укладеними у колючі приквітки – мереживні жабо – та й годі! Огорожки полискували металом і свіжою фарбою. Висіли акуратні в’язочки амулетиків; стукали на вітрі дощечки з охоронними рунами.

Надгробні пам’ятники розчулено дивилися навколо, на царство спокою. Янголятка з мармуру, скорботні гранітні крикливиці, передчасно упокоєні родичі й товариші по роботі, вирізьблені з каменю та відлиті в бронзі – вони мирно стояли на постаментах, очікуючи, поки Вічний Мандрівець подме у валторну, сповіщаючи про прихід кінця часів.

– Овал Небес, гарно ж як! – радів Фортунат, дихаючи на повні груди.

Поруч, цілком згодний, пихкав друг дитинства.

– А це хто? – раптом запитав Кручек.

Венатор придивився. І справді, по цвинтарі, як очманілий, бігав чоловік у чорному. Рання пташинка, він розмахував якимсь дивовижним сачком. Мабуть, ловив метелика або цвинтарну міль. Розвівалися поли широкої одежі, миготіла сіть, укріплена на кінці довгої палиці. Чоловік лавірував у вузьких проходах між огорожами й склепами зі спритністю вродженого мешканця лабіринтів. Химерний ловець був цілком поглинутий своїм полюванням і нічого не помічав навколо.

Бентежило інше: за метеликом так не ганяються.

Точніше, метелики не літають зі швидкістю яструба і не лягають у дикі віражі.

«Меморіальний хробак? – припустив мисливець на демонів. – Ні, вони вдень не потикаються. Клопотун? Ці й удень… Ні, клопотун крав би чужі пожертви, а не стрибав із сачком. Служитель? Ловить духа-інхабітанта?»

– Божевільний?

Припущення доцента Кручека відрізнялося куди більшою імовірністю.

– Схоже…

Дивний ловець раптово підстрибнув, вихором промчав по стіні найближчого склепу, ставши схожим на тарганагіганта, вдарив сачком навідліг, ще раз, хрестнавхрест… У сітці почалося заворушення, яке перетворилося на дику метушню, – упіймана здобич палко бажала порвати сільце.

Але маги, як і раніше, нікого в сачку не бачили.

Тим часом ловець щосили розмахнувсь і вдарив сачком об огорожу. Цього йому здалося замало. Він бив і бив, доки вміст дивної сіті не почав темніти й наливатися їдкою червоністю, набуваючи конкретних обрисів.

Із кожним новим ударом здобич проявляла себе чіткіше.

– Спрут, – гмикнув венатор. – Дивино: летючий спрут!

– Медуза, – не погодився приват-демонолог. – Летюча медуза.

– Червона.

– Малинова.

– І білі плями, – підсумували обоє.

Та із сумнівом поцікавилися у Небес:

– Ми точно прокинулися?

Ловець рушив до них, наче підслухав розмову. Він намагався триматися в тісних проходах, ближче до стін склепів і ґратчастих огорож. Здавалося, на просторі йому погано. За віком чорний чоловік годився би магам у батьки. В ці роки самий час ловити сачком мухоморних спрутів, що мирно кружляють над цвинтарем.

Здобич він тримав на віддалі від себе.

– Добрий ранку, голубчики! З вашого дозволу, я є Ікер Панчоха-Тирулега. Це ваш!