Разюча переміна трапилася з Реджинальдом фон Тирле. До такої міри різка, що мимоволі напрошувалася думка про чари. Замість смішного, безглуздого, балакучого упирця – чистої одиниці під охороною держави! – перед магами постало живе втілення всесвітньої скорботи. Фортунат відчув навіть гострий напад докорів сумління. Хоча й не розумів, чим скривдив еталонного вампіра.

– Це підло! Це… Як вам не соромно, добродії!

Реджинальд мало не плакав. Здавалося, батьки застали малолітнього сина за мерзенним, брудним заняттям; наприклад, за рукоблудством. І не просто застали, а мимоволі взяли участь.

– Ніхто не давав вам дозволу втручатися в приватне життя! Я буду скаржитися! Я… ви…

Він розвіявся туманом і згинув.

Маги не перешкоджали.

* * *

– Чим можу бути корисний?

Горбун-портьє із залишками чуприни, зализаними поперек лисини, й зіжмаканим, наче спросонку, лицем був жалюгідний. Не те, що його життєрадісний колега з «Дракона й Лілії»! Ну, та й готель – не рівня тому, де зупинилися реттійці.

На вивісці чесно зазначалося: 1,2 еталона.

– Ми хотіли би побачитися з нашим добрим знайомим, Ікером Тирулегою.

– Номер сім, – портьє, як і обіцяв ловець снуллів, тицьнув пальцем углиб темного коридору. – Пан Тирулега в себе.

– Дякую.

«Авжеж, ось вона – різниця між 3,7 та 1,2. Навіть не спитав, хто ми, – думав Кручек, крокуючи поруч із венатором у вказаному напрямку. – Не спитав: що це ви проти ночі? У книгу відвідувачів записати – навіть гадки не мав! А раптом ми – якісь лиходії? Пограбуємо старого, вистрибнемо крізь віконце – і стільки нас бачили! Дивовижна річ: відчути різницю між двома різними числами не в арифметичній площині, а в побуті…»

Двері із бляшаною «сімкою» були останніми ліворуч.

– Тук-тук!

– Хто там є?

– Це ми, ваші знайомі з цвинтаря!

– Заходити, заходити! – радісно відгукнувся морфініт. – Двері навстіж!

Апартаменти Тирулеги складалися з двох суміжних вузеньких кімнаток, розташованих «тунелем». Складалося враження, що колись тут був бічний коридорчик, з якого дбайливий хазяїн «Тихого закутка» розпорядився зробити ще один номер.

У першій кімнаті стояло охайно застелене ліжко з тумбочкою. Ловця снуллів вони знайшли в другому приміщенні. Єдине торцеве вікно було щільно зашторене. На малюсінькому столику Тирулега поставив два чималих канделябри, на шестеро свічок кожний. Підвішений над столом, у райдужній клітці, сичав і шаленів бранець – снулль, малиновий «у яблука». Його слизьке тіло бралося брижами, бліднучи й знову багряніючи. Тоді за контрастом дужче означалися білясті плями, схожі на лишаї, що в’їлися в плоть.

Мацаки конвульсивно смикалися, силкуючись розсунути пастку або дотягтися до ловця. Клацав дзьоб. Попарно блимали четверо жовтих очей: спершу ліві, потім – праві.

Задоволення від цього видовища – аж ніякого.

«Цікаво, який на вигляд отой снулль, – задумався мисливець на демонів, – що приносить мені спогади про перше, дитяче видиво пекла? Витонченіший? Страшніший? Звичайна потвора інкубоніс, чи якась тварина з відхиленнями? І головне: чи зміг би я розглядати свого снулля ось так – із бридливістю, відразою, але й і з певним науковим інтересом? Чи, може, тікав би світ за очі…»

Відповіді Фортунат не знав і знати не хотів.

– Сідати просити вас. Два крісла досить вільне.

– Дякуємо за гостинність. Що це ви робите, пане?

– Я? Я катувати…

– Катуєте впіймане чудовисько?

– Ні! Намагати себе вивчити. Кепсько одержувати… От, ви самі дивитися.

Ловець узяв лопаточку з довгою ручкою, витесану із запашного кедра. З обережністю бувалої людини він просунув її поміж пруттям «клітки» й мацаками заспокоєного снулля. Визначити, з якого матеріалу сплетено «клітку», маги не зуміли. «Треба би поцікавитися», – подумки відзначив приват-демонолог.

Снулль захвилювався.

Із бородавок тварини виступили крапельки безбарвної рідини.

– Бачити?! Злючий інкубоніс… кошмар. Мені рука обпалити! – Тирулега показав забинтовану долоню. – Отрутний піт. Чотири очі ляскай. Забагато різний чудність май. Уперше такий дрянь піймати. А я каптор іртаз… ловці снуллів понад сорок років! І – ось. Голубчики, я не знати, навіщо цей снулль. Отрута варити? Я не знати, який отрута виходити. Хто купить?

Тирулега був засмучений.

– Ви по гроші зайти? Вибачати старому дурневі, але я в страху не продати цей снулль. Заробітку нема – з чого платити десятина? Можу дати сама дрібниця – за дрібний турбота…

– Що ви, пане! – поспішив заспокоїти ловця Фортунат. – Ми зовсім не по гроші прийшли. Ви нічого нам не винні. Це взагалі не наш снулль. До речі, там, на цвинтарі… Ви нас нітрохи не потурбували!

– Навпаки, – приєднався до друга Кручек, – ми вдячні, що ви позбавили нас від цього кошмару.

Тирулега розгублено дивився на магів. Наїжачений, у чорному вбранні, він був схожий на спантеличеного ворона. Відчувалося, що старий ошелешений не менше, ніж хвилину тому, коли «катував» дивного снулля.