– Я ні крихти не розуміти. Ви казати: не наш снулль. Казати: я рятувати. А я відчувай, що ваш! І не ваш у той же час. Я старий дурник. Я один раз бачити схожий снулль. Ловити його для пан оберквізитор фон Шмуц. Теж – свій і чужий відразу. Але той снулль – смутний. Добрий. А цей – злющий, падлюка. Ні, не розуміти я…

Приватдемонолог зітхнув:

– На жаль. Ми якраз і сподівалися, що ви нам проясните ситуацію. Снулль справді не наш. Ми просто втрапили в чужий сон. З магами таке буває.

– Так, так! – закивав Тирулега. – Чужий сон приснить! Я знати!

Фортунат потягнувся до райдужної клітки.

– Не торкати! Він печеться!

– Дарма, я звичний, – промурмотав мисливець на демонів і доторкнувся пучкою до мацака. Він чекав опіку, болю, укусу, нарешті. Але замість цього…

Наче струмом вдарили.

Брудний, вошивий волоцюга у плетенім каптурі, у драному, наскрізь провіяному вітрами плащі порпається в покидьках. Химерні металеві баки високі, доводиться ставати навшпиньки. Інакше до сміття не доберешся. Сморід, бридке місиво розповзається під пальцями. Голод терзає шлунок, груди рве пазурами надривний кашель. У коліна мовби насипали товченого скла. В душу наплювали. Туга, порожнеча, безвихідь. Позаду – сльота, попереду – лід.

Самотність.

Смерть.

Скоріше б.

А втім, смерть – лише хвилинний перепочинок…

– Агов, ти! Ану, чвалай звідси…

– Ви… ви теж? Кепсько. Страшно. Жити не хотіти. Лягти й здохнути. Я відчув, коли він мене палити. Нічого не бачити, не чути – нудота…

Венатор лише мовчки кивнув.

Тирулега того сну не бачив, але відчуття описав точно.

– Це не людський снулль, – припинив Фортунат ходити околяса. – Він прилітав на цвинтар до вампіра. А потім, коли ми вторглися, дав спокій сплячому вампіру й вилетів зі склепу: подивитися, хто тут сторонній…

– До вампір? Я мав здогад, мав дуже кепський, злющий. Користь зовсім ніяка. Треба відпускати…

Ловець снуллів замислився. Вуса старому обвисли. Біле, борошнисте лице налилося кров’ю. Прагнення скоріше позбутися малинового снулля боролося в душі морфініта зі шляхетністю чесної людини.

– Ні, голубчики. Відпускати не можна. Знову зло нести, погань, капость. Треба вбивай, а як це робити – я не розумій. Сік із мураха душать різні снулль. А цей зараза душити, не душити – я не знати…

Старий із сумнівом похитав головою.

– Постривай. Не треба його вбивати, – втрутився приват-демонолог. – Ми хочемо спершу дещо з’ясувати… Ви не могли би потримати його в себе? Недовго, день-два! Ми готові заплатити за турботи.

Кручек виклав на стіл монету в один гривнінг.

– Що ви, що ви! Це надто багато! – замахав руками чесний морфініт. – Половина від ці гроші вистачити цілком. Я потримай!

Відвага старого ловця захоплювала. Пробути ніч у номері, де в райдужній клітці шаленіє снулль вампіра, – це вам не дружині голову морочити…

* * *

На вулиці Кручек смутно зітхнув.

– Утомився я. Старію. Ніч прогуляли, – він узявся загинати пальці, – вранці не виспався… Удень – розрахунки в Палаті. Інкубоніс на додачу… Ні, з мене досить! Піду, мабуть, до готелю.

Він і справді був змарнілий.

– Ти що, Матті? Свято ж! Вальпургіналії! – спробував розворушити друга Фортунат. – Коли ще ми сюди вдвох виберемося? Набридло пиття – ходімо на симпозіум. Сьогодні гросмейстер Клофелінг доповідає. Запереч йому, виступи в дебатах, розвійся… Ну хочеш, із дівчатками познайомимося! Он скільки їх отут, на будь-який смак…

– І не вмовляй! Жодних симпозіумів. А щодо дівчаток, – приват-демонолог значуще посміхнувся, – то це до нашого юного друга. Сьогодні йдемо з ним у Палату… Бачу, в пана Пумпернікеля вуха яскраво-червоні, хіба що дим не йде. А очі сяють. Видно, що хлопець сам не свій. І шия геть подряпана. Ну, я не витримав, переборов природну делікатність…

– Розколовся?!

– Спершу вагався, потім розповів. Мовляв, прокинувся, а з ним у ліжку – гірська левиця! Здоровецька! І нумо його облизувати!.. А язик – такий шорсткий…

Маги добродушно розреготалися.

– От! Бери приклад, Матті. Людина відчула, що таке свято!

– Ні, нам ліпше – спатоньки. Завтра – вимірювання градієнтів здобувачів. Зіпсую динамічну серію – ганьба неминуча. Ти йди, розважайся, а я – до готелю.

Хвилину-другу Фортунат стояв біля входу в «Тихий закуток», погойдуючись із п’яти на носок, і дивився вслід другові. Масляні ліхтарі, освітлюючи вулицю, кидали вохристі мазки на спину Кручека. Тінь приват-демонолога двоїлася, троїлася, рухалася по бруківці, по стінах будинків. Здавалося, проекції крокуючої людини в якусь мить починають жити власним життям. Так навіюваний сон буває настільки схожий на реальність, що їх важко відрізнити.