Вампір замовк, обм’як, немов купа мокрого ганчір’я. Мисливець на демонів щосили намагався не подати виду, що співчуває фон Тирле. Ось він, шанс розговорити кровососа, вичавити з нього правду.

Зараз – або ніколи!

CAPUT VII
у якому вампір сповідається мисливцеві на демонів, з’ясовується таємниця смертних снів, венатор дає слово, а снулль Реджинальда фон Тирле дуже хоче на волю

Загалом Фортунат Цвях ставився до вампірів без поваги. Так мисливець за левами нехтує гієнами та шакалами. Венатори не займалися «істотами зі склепів»: упирями, вовкулаками, носфератусами та іншою поганню. Кровожерів, якщо ті заривалися, «сушили» інші: ловецькі чаклуни, хто спритніший, лайливі маги середньої руки (ну, не Просперо ж Кольраун?!) або студіозуси Універмагу – старшокурсники прикладфаків складали заліки з цивільної оборони.

– Комарів молотом не б’ють! – жартував веселун Люстерка.

Поодинокі випадки пікових криз погоди не робили. Так, довелося поморочитися з Йошкою Босилом, що впав від загробної старості в маразм, – він оголосив себе Верховним Дергдуєм Анхуеса й призначив Криваву подать. Довго ловили черського Лобишомена – цей капосник нападав тільки на жінок. Панянки залишалися живі, бо Лобишомен відпивав ковточок, не більше. Але всі вкушені ставали затятими німфоманками. У підсумку чоловіки-рогоносці звернулися в Гільдію Венаторів, і похмурий Гарпагон Понурий підвів риску під пригодами хитромудрого кусаки.

Відтоді шлях до Черсів був для Гарпагона закритий.

Черсіянки погрожували розтерзати негідника.

А так вампіри поводилися тихо та сумирно. Висока Наука обмежувала їх зусібіч. Чаклун із глухої Дрібноприщенки легко майстрував «відворотиповороти» на цибульній основі, відьми за гріш плели «вурдалачні запіканки» – словом, хочеш жити, мертвяче, вмій крутитися. Не вбивай, не жадай, не привертай зайвої уваги…

Вирішив продовжити рід, сисунцю?

Тоді шукай підходящої кандидатури.

Якщо в людини немає схильності до кровопиття, вампіром їй не стати. Хоч до сухого її вихлебтай, у жмути поскручуй, слини отрутної в жили напусти – не стане вона кровосмоком. Умре, а не стане. Упирі в сезон гонів з ніг збивалися. Поки знайдеш правильного чоловічка, з потрібною червоточинкою в душі! – поки вгвинтишся в серце, визначиш: він чи не він…

Бувало, і випадкові жмурики вставали від сверблячки в іклах. Сьомий син сьомого сина, убитий на межі, похований обличчям униз… Місяць крізь крону в’яза молочком хлюпнув, рак на горі свиснув, смажений півень закукурікав – лясь, і відкинулося віко труни. Але продовжувати свій рід «приймаками»?

Не всякий вовкулака хотів узяти на виховання нерідного.

От і мучилися.

Зате бардам – воля. Буденного упиря спритні писаки розмальовували, як тільки вміли. Фантазія так і юшила крівцею з жил. Талант бив колом у груди. Творчість пахла часником. Шляхетні вампіри, мудрі вампіри, чарівні, велелюбні, дотепні, віддані, відважні, добрі, з потягом до прекрасного – панянки ночами мріяли про чудових женишків, змочуючи подушку слізьми.

Скажи хтонебудь Фортунатові Цвяху, що настане день, а точніше, ніч, і він перейметься до одного такого, ікластого та нещасного, співчуттям – у вічі розреготався б.

– Ви твердите, що ми вдерлись у ваш сон з метою його подальшого викрадення. Я правий?

Реджинальд кивнув із приреченістю людини, яка з доброї волі віддає себе лікареві-зубодерові.

– У такому разі, смію вас запевнити: ви помиляєтеся. Наше вторгнення мало випадковий і ненавмисний характер. А ваш сон – вірніше, принесений снуллем, – викрали не ми з колегою.

«Дуже мені потрібен ваш скарб!» – мало не бовкнув мисливець.

– Ви знаєте, де мій снулль?

– Так. Він викликає серйозний науковий інтерес. Ми хочемо провести деякі дослідження.

– Не треба, – жалібно попросив вампір. – Не треба досліджень. Що вам від мене потрібно? Чого ви до мене прив’язалися? Дайте мені спокій! Випустіть мого снулля! Ви не маєте права! Я подам позов…

Фортунат насупився.

– Знову ви за своє? Пропоную залагодити справу по-мирному. Ви забуваєте про свій вампірський гонор і розповідаєте мені: чим вам так припав до душі цей снулль? Я ж даю вам спокій. І прошу ловця звільнити вашого коштовного улюбленця. До загального задоволення. Що скажете?

– Вампірський гонор? – фон Тирле підвівся з крісла й почав міряти кімнату кроками, з кутка в куток. – Ви теж мені заздрите?!

Він з гірким презирством дивився на венатора.

Мить, і презирство зникло.

– Бачу, ви – незаздрі. Але багато хто… Багато хто! «Ох, коли б я був вампіром!» Звучить, як: «Ох, коли б я був султаном!» Це так романтично! Це так витончено! Ой, вони творять чудеса: у піднебессі літають, туманом стеляться, мишкою шмигають, крізь щілинку просочуються… навівають мрії на шовкові вії. Збожеволіти! Ох, чарівники!..