Венатор посміхнувся з розумінням. Вампір і магія – дві речі несумісні. Запитай першокурсника Універмагу, і той миттю відтарабанить, у чому різниця здібностей магічних – і фізіологічних, виниклих у процесі некроеволюції. Мрець, хоч устань він, хоч у труні лежи, маною не володіє. І до чаклування, а це – творчість, не здатний. Навіть найсильніші некроманти під «Тавром Ревітала», вставши, використовують запас мани, накопичений при житті.

А як витратять – був маг, і немає.

– …заздрять. Нашому життю заздрять! А хіба ж це життя?!! Безсмертя? Ми не безсмертні, ми довгомертві. Вічний Мандрівець, які ідіоти!..

Фортунат уперше чув, щоб нежить згадувала ім’я Вічного. Видно, вже дуже бідоласі допекло!

– Ви хочете знати? Гаразд!

Фон Тирле вигукнув мало не з погрозою.

– Тільки майте на увазі: задоволення ви не одержите! І пам’ятайте про свою обіцянку!..

* * *

Сповідь Реджинальда фон Тирле, вампіра й еталонної одиниці, що пролунала вночі в «Драконі й Лілії»

Реджинальд фон Тирле став вампіром у сорок два роки.

Трапилося це буденно, можна сказати, геть нецікаво. Ні тобі жагучих брюнеток із маленькими гострими іклами, ні елегантного графа з екзотичними фантазіями; навіть нападу кажана, що втілився з туману, – ну просто-таки одна прикрість! Звичайно, якщо вже вампіризуватися, то ліпше в замку над урвищем, у горах, під скрипки та гітари, та ще й у ніч любові…

А тут – спірне майнове питання. Приїхав із міста до маєтку судовий гачок, залишився на вечерю, бо затримався в дорозі й прибув пізно… Слово за словом – коротше, вкусив. І не просто вкусив, а у відповідь на п’яні нарікання хазяїна дому. Мовляв, життя марудне, жінки не люблять, слуги не поважають. Був би я, мовляв, інкубусом, тоді всі красуні були б моїми! А вже якби я став вампіром!..

Ну, сам напросився.

Устав фон Тирле вранці з ліжка й знову під ліжко забився – від сонячного світла. Спасибі, «благодійник» заздалегідь штори затягнув. Турботливий трапився.

Ясна річ, в жодному суді він не служив. Був одним із шістнадцяти сертифікованих вампірів Брокенгарца, а інших тут не водилося, – хіба що проїздом, на гастролі. Напередодні видали йому, як володарю 1,6 еталона, ліцензію на разове продовження роду. Там же чорним по білому було сказано:

«Першого стрічного, котрий почне ремствувати на долю чи прямо звернеться з проханням, запевняючи, що бажає позбутися життя добровільно…»

От негідник-гачок і скористався з нагоди.

Далі все йшло, як по писаному. Через троє діб Реджинальд з’явився в нічному відділенні Палати міри й ваги. Зареєструвавсь, як належить: хто, звідки, який прикус… Одержав бляху: 0,4 еталона. До бляхи додавалася посвідка на проживання – це для тих, у кого замку в горах не було.

На всіх вампірів замків не настарчиш.

Маєток фон Тирле племінникові у спадщину залишив. Поселився у гачка: у підвалах міської в’язниці. Труну взяв із собою: гарну, вистелену оксамитом. В’язниця стояла порожня, тривожили їх рідко. Правил новий вампір дотримувався ретельно: харчувався справно, без зайвого насильства, рід продовжувати не поривався, раз на рік їздив на чергову сертифікацію… Він і раніше був людиною без претензій. А тепер – і поготів.

Устав, знайшов, куснув.

Посидів до ранку в «Замурзаному Фріці».

І додому, спатки.

Огидні сни почали снитися йому точно від дня річниці вампіризування. Перший раз він списав їх на місячне світло та важкість у шлунку. Місяців зо два тому до нього звернулися з пропозицією цирульники з «Розіни». Серед дворянок стали модними часті кровопускання – для млосної блідості лиця. Зціджену кров виливали на задньому дворі: сморід, мухи, лайка сусідів. А співробітництво з фон Тирле – чиста вигода. І вовки, так би мовити, ситі, й зі смітника не смердить.

Думав: об’ївся, от і наснилося казнащо.

Пробував голодувати – не допомогло. Сни приходили щоночі. Він метався, вертівся в труні, хотів прокинутись, але не міг. Вампіра вдень не добудишся, хоч сріблом пропікай, хоч колом штрикай. Після заходу сонця вставав розбитий, у препоганому настрої. Думав: звикну.

Не звик.

У снах він був дрібним, неприкаяним чоловічком. Довкола нього снувався такий самий дрібний і неприкаяний світ. Діймали кошмари, в яких сплячий Реджинальд сприймав навколишнє як єдино можливе. А, прокинувшись, дивувався: хто вигадав цю клоаку? По той бік реального в загробних мріях кожний старався ошукати ближнього, здається, йому на горб; кожний створював проблеми всім на світі, в тому числі й собі.

Сон уявлявся фон Тирле малиновим спрутом, що присмоктується до нього зі сходом сонця – і довбає дзьобом, чмокає присосками, стискає в обіймах, насолоджуючись нерухомого мукою здобичі.

Вампір спить півжиття: від світанку до надвечір’я. Фактично виходило, що Реджинальд одержав як навантаження до вампірського існування ще одне огидне буття. І порятунку від цього він не бачив.

Йому снилося: він гибіє під ненависними для нього справами. Вживає їжу, від якої верне. П’є отруту, валяється попідтинню. Дружина покинула його, діти батька уникали. Хитромудрі шахраї відібрали житло. Він перебрався в підвал будинку – сірої височенної коробки, – схожий на склеп для велетня. Почав хворіти. Жебрав, порпався в покидьках. Харкав кров’ю. Харчувався недоїдками. Тягався з такою ж, як сам, шушваллю. Когось бив, хтось лупцював його. Зістарівся.